Українська література » Пригодницькі книги » Тінь Каравели - Владислав Крапівін

Тінь Каравели - Владислав Крапівін

Читаємо онлайн Тінь Каравели - Владислав Крапівін
підвіконні?

Люди розходилися. Підійшов і попрощався Сергій Едуардович. Здається, це було вже за воротами саду, на вулиці. Я не звертав уваги. Музика ще гриміла в мені.

— Як вона називається? — запитав я у матері.

— Що?

— Те, що грали.

— П'ята симфонія Чайковського.

— Угу… — стримано сказав я і подумав, що запам'ятаю навіки.

І ще дехто запам'ятає!

Мати глянула на мене зі співчуттям.

— Здається, ти ледве досидів до кінця. Якось дивно ти себе поводив. Підстрибував, смикався… Невже тобі анітрохи не сподобалося?

Я промовчав. Що тут скажеш? Сподобалося? Це про порцію морозива так можна сказати. Або про кіно якесь. А про таку музику словами не скажеш.

Ми йшли додому, і я ніяк не міг прилаштуватися до материних неквапних кроків. Я рвався вперед: сурми гнівно й весело співали в моїй душі.

— Чого ти стрибаєш? — сказала мати. — Йди спокійно.

— Мамо, я погуляю, добре? Не хочеться додому…

— Та пізно ж!

— Ну, трішечки. П'ять хвилиночок!

— Йди… Не вплинула на тебе класична музика анітрохи.

Вплинула! Ох як вплинула! Я рвонув за ріг і помчав безлюдною вулицею.

Я поспішав знайти Толю. Як я його хотів зустріти!

Треба було швидше потрапити у сквер біля цирку, де щовечора майже до півночі хлопці ганяли футбольного м'яча. Лише б встигнути! Лише б ворог був ще там!

Маленькі похмурі хмари, що недавно висіли в зеніті, непомітно розтанули. Був світлий, як день, вечір. Сонце пішло з неба, але відчувалося, що воно зовсім недалеко. І при цьому світлі дуже незвичайною була порожнеча вулиць.

Я біг у цій порожнечі, і здавалося, що разом зі мною мчить кіннота зі списами, що злітають, як смички оркестру. Куди поспішали вершники? Може, боялися, що згасне музика і повернеться мій колишній страх?

Мені пощастило більше, ніж я сподівався: Толя йшов назустріч.

Ми здалеку впізнали один одного. Він прискорив кроки, а я… зупинився, перевів подих і повільно пішов назустріч.

Мабуть, Толя вирішив, що я біг у своїх справах, побачив його, злякався і не знаю, що робити: тікати назад чи обійти стороною. Він ще не помітив, що кроки мої спокійні і упевнені і підошви стукають з рішучістю молотка, що забиває цвяхи одним ударом. Він, здається, посміхався. Так мені принаймні здалося здалеку. Він наперед смакував іще одну легку перемогу і моє нове приниження. Потім Толя здивувався: адже я не звертав з дороги. Але здивувавшись, він, звичайно, анітрохи не злякався. Він не міг тоді розуміти, що приречений. А він був приречений. Тому що не було у нього такої музики. Не було стрімких скрипок і урочистих труб, що співають пісню про могутній синій вітер, не було Чорних Коней, білих маяків, не було Каравели.

Ну, правду кажучи, маленький страх один раз шпигонув мене, але могутня музика одразу розвіяла його в порох. І коли ми з Толею зійшлися, я, не стишуючи ходи, — трах! — з розмаху луснув ворога кулаком по носі.

Мабуть, таким відчайдушним ударом вибивають вікно в палаючому будинку.

Ніс м'яко сплющився. Толя мотнув головою і приголомшено роззявив рота. Потім зашморгав, щоб втримати кров. І стояв, опустивши руки, дивився спантеличено.

Я навіть розгубився в першу мить. Але одразу ж ніби хтось шепнув: не жди! І лівою рукою я дав Толі дзвінкого ляпаса. Він роззявив рота ще ширше. Я, підкоряючись стрімкому натхненню, обійшов противника з тилу, вхопив однією рукою за комір, а другою за штани і дав йому штурхана. Мені хотілося, щоб Толя полетів у повітрі, як м'яч.

Ну, звичайно, він не полетів. Він пробіг, зігнувшись, кілька кроків, постояв дві секунди не обертаючись, а потім заревів лютими сльозами і кинувся у бій. Ми самозабутньо зчепилися посеред тротуару.

І виявилося, що це зовсім не страшно!

Навіть у ту мить, коли він сидів на мені верхи і лупцював межи лопатки, я не втратив упевненості в перемозі. Потім я вивернувся, і ми помінялися місцями.

Як добре, що не було перехожих! Будь-хто з дорослих не побачив би в цьому нічого дивного: зчепилися на тротуарі два хлопчаки — звичайна історія. Обізвали б нас шибениками, розтягли б, от і все. Хіба б вони здогадалися, що тут людина бореться за першу в житті перемогу? За те, щоб жити спокійно, ходити сміливо, сміятися не криючись!

Ну, я дав цьому Толькові, поки сидів на ньому! Він вирвався нарешті, ми підхопилися, і я кинувся знову. Байдуже, що боліла, розпухаючи, губа, пекло плече! Хіба в цьому справа!

І він побіг.

Спочатку він задкував, безглуздо відмахуючись кулаками і схлипуючи, потім обернувсь і кинувся від мене, сердито підвиваючи.

Гнав я його півкварталу. Потім відстав.

Сорочка на плечі була розірвана й прилипла до садна. Губа, здається, стала завбільшки з котлету. Праве око потроху запливало.

Я повільно крокував додому. Назустріч прочухану, але це мене не обходило. Хіба міг він зменшити радість моєї перемоги? Радість ясну й урочисту, як фінал П'ятої симфонії!

Ні, я анітрохи не боявся, хоча гнав наперед, що скаже мати.

— Сили небесні! — сказала вона. — Йди сюди! Так… Ну, здається, моє терпіння луснуло.

Я мовчав, намагаючись притримати відвислу губу.

— Що з тобою робити? — сумно запитала мати. — Ну що? Відлупцювати? Але, по-моєму, тобі й так дісталося.

— Так? — уїдливо сказав я. — «Дісталося»… Ти б подивилася, як дісталося йому!

Це чомусь матір не обрадувало.

— На що перетворив одяг… Забирайся

Відгуки про книгу Тінь Каравели - Владислав Крапівін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: