Подих диявола - Томас Тімайєр

Оскар озирнувся. Високо вгорі він побачив мавпу, що причаїлася серед гілок і спостерігала за ними.

Бур’яни та ліани тут так розрослися, що ледве можна було роздивитися щось на відстані десяти метрів. Дималь має рацію. Це місце схоже на зачароване.

Спільними зусиллями вони відчинили двері. Почулося неприємне рипіння. Усередині храму було курно й таємниче похмуро. Повз них промчало кілька кажанів.

Оскар зібрався з мужністю й ступив у тьмяну залу. Йому відразу ж тут не сподобалося. І річ була не в темряві, не в запаху цвілі — він бачив і гірші місця. Юнак відчув, що тут причаїлося щось заборонне і з нетерпінням очікувало свого часу.

— Сам я приходжу сюди дуже рідко, але мій батько час від часу сюди зазирає,— луною відбивався від стін голос Дималя. — Напевно, хоче відпочити від своїх чотирьох дружин і двадцяти трьох дітей, — у напівтемряві блиснули перлово-білі зуби парубка. — Але це ненадовго. Ще кілька років, і цей будинок так похилиться, що сюди ніхто не зможе потрапити.

Гумбольдт ступнув до стіни й розчистив кам’яну кладку від рослин. У деяких місцях проявилися рельєфи, на яких красувалися незрозумілі символи. Напевно, щоб зрозуміти їх, потрібно було добре орієнтуватися в міфології цієї країни. Гумбольдт вийняв компас і подивився на стрілку. Пройшов трохи, зупинився й постукав по циферблату.

— Щось не так? — підійшов до нього Лілієнкрон.

Дослідник похитав головою:

— Стрілка дуже дивно поводиться.

— Дозвольте мені глянути, — Лілієнкрон узяв компас. — Очевидно, невелика аномалія. Магнітні потоки. У вулканічних районах таке часто трапляється.

— Можливо.

Гумбольдт перевірив компас у різних частинах приміщення і знову сховав у кишеню. Потім узяв невеликий молоточок і простукав стіни.

Лєна підійшла до Оскара і взяла його за руку.

— Не подобається мені це місце, — прошепотіла вона. — Начебто тут живцем поховали людей.

— Може, на ньому й справді лежить прокляття, — відповів Оскар. — Подумати тільки, тут загинув цілий народ…

— Будь ласка, нічого більше не кажи, — Лєна приклала палець до його губ. — Не тут і не зараз. Я більше не можу тут залишатися. Проведи мене на повітря, будь ласка.

Оскару подобалося почуватися в ролі захисника, і він кивнув.

— Добре. Почекаємо назовні.

Із дальнього кута на них дивилася Шарлота, і на обличчі в неї застиг вираз болю.

Із даху свого палацу король Бхамбан направив підзорну трубу на скарбницю. Він міг чітко роздивитися людей. Що там іноземці шукають? Хіба він не заборонив Дималю туди ходити? Але хлопчик ніколи не відрізнявся слухняністю. Він навіть не знав і половини історій, які розповідали про цей храм. Він не зміг би зрозуміти жодного символічного зображення, залишеного предками. Надто довго був він за кордоном, надто багато чужих думок всотав. Але він був єдиним сином. Колись він стане королем, і тоді Бхамбану доведеться розповісти йому всю правду. Але до цього юнака ще потрібно було підготувати.

Приїзд іноземців — це знак із неба. Спочатку король був налаштований скептично, але потім у нього з’явився план. Йому були знайомі подібні люди. Учені, що пхають ніс у справи, які їх не стосуються. Гумбольдт занадто цікавий. Він повернеться до Поортвліта, і той надішле солдатів, що сильно ускладнить ситуацію. Ні, потрібно бути хитрішим. Потрібно дати дослідникові те, що він шукає, щоб він забрався звідси. Можливо, і Дималя це чомусь би навчило. Те, що вони з Дималем такі різні, іноді змушувало його сумніватися, що він дійсно батько юнака. Але йому потрібен був спадкоємець престолу. Двадцять дві дочки й один син — боги немов зіграли над ним злий жарт.

Але чому б і не втілити свій план? Він іще всім покаже!

Потрібно почекати, і тоді іноземці напевно припустяться якоїсь помилки. Тоді їх можна схопити, заарештувати й робити з ними що завгодно. Усе закінчиться, не встигнувши початися. А що стосується кам’яних… Потім він і з ними розбереться. По одному, як казав його батько. По одному.

Наступного ранку…

Подорож на південь почалася незадовго до сходу сонця. Унизу, в долині, усе ще панувала ніч, але вершини гір уже м’яко позолотив світанок. На гілках дерев прокидалися перші птахи, раз у раз долинали щебетання або каркання.

Рівно о шостій караван рушив у дорогу. Їх супроводжували два погоничі слонів, які мали подбати, щоб усе було бездоганно, тож дві слонихи залишалися слухняними. Принц сів попереду й весело кивнув своїм підданим. Попрощатися вийшло всього кілька слуг, короля ніде не було видно. Імовірно, він радів, що нарешті позбувся непроханих гостей. Затягли пісню, стрепенулися прапори, слони вийшли за палацові ворота й попрямували вгору вузькою стежкою. Незабаром палац зник із виду.

Оскар вдихнув прохолодне повітря. Давно вже в нього не було такого відчуття волі. Йому потрібно було полоскотати нерви, потрібні були пригоди. Довге очікування не для нього. Можливо, це почуття пов’язане ще й із тим, що він їхав верхи, як і Гумбольдт із Елізою, а Шарлота, Лєна й Лілієнкрон сиділи на слонах. Не те щоб присутність дівчат була неприємною, але сьогодні він радів, що вони його не