Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

сміявся з тих вимог, які ставили перед ним галицькі політики. А зараз дивився на хлопців, як на диваків. Він знав, що він намісник. Цісарсько-королівський намісник! Ще раз глумливо поглянувши на Поточняка і Грицана, просюсюкав крізь свої зріділі зуби:

— Не жартуйте, панове. Не смішіть мене…

— Пес тобі пан! — гримнув Поточняк і перейшов на німецьку: — Ви арештовані! І будете під вартою до того часу, заки не звільнимо! Я категорично забороняю вам виходити з помешкання!

— Це серйозно? — все ще не вірив Гуйн, показуючи свої рідкі зуби, але більше не посміхався, лише зухвало поглядав з-під лоба на Поточняка.

— Абсолютно!

— Якщо бажаєте розмовляти, то прошу, панове, до кабінету, — поманив зневажливим жестом.

Поточняком ураз струсило: десять років тому намісником був граф Анджей Потоцький, і Мирослав Січинський, попросивши аудієнції, вигукнув: за кривди народні! за вибори! За Каганця, Потоцький! І сміло вистрілив тиранові межи очі. А ти, Анатолю, боїшся тирана. Ганьба! Ганьба! Ганьба! І Поточняк якомога стриманіше сказав:

— Добродію, ви поводитеся з нами нахабно! Але на все є міра, — в голосі Поточняка була погроза. — Я, між іншим, умію без промаху стріляти… — І раптом Поточняк зірвався: — Розумієш, гадино? — вихопив пістолет і ткнув намісникові в лице. — Курва! Ти приліз на мою землю та ще будеш зі мною так розмовляти? Як пса, пристрелю!

Аж тепер Гуйн поблід.

— Ви насправді оте все затіяли? — дещо оговтавшись, пробелькотів намісник. — Але, панове…

— Що вас, власне, дивує? — починав і собі нарешті обурюватися Грицан. — Ви що, не знаєте законів військового часу?

— Такі жарти із старшим чоловіком… Я можу вам… Ні… Але це… Це пахне більшовизмом.

— Я б хотів, щоб пахло більшовизмом! — відповів йому Грицан. — А поки що ви арештовані. Проходьте до канцелярії!

— Сподіваюсь, ви збережете мені життя?

— Це не входить в наші компетенції! — різко відказав Поточняк. — Поки що єдиного вимагаємо: бути слухняним, себто виконувати все, що буде наказано. Інакше… — показав пістолет і встромив його назад у кобуру, а потому викликав з коридора двох стрільців. — Будете стерегти.

— Ви мене берете до тюрми? — Гуйн зіщулився.

— До світанку залишитесь в канцелярії.

— Дозвольте мені переодягнутися…

— Звичайно. — І до стрільців: — Хлопці, стережіть як зіницю ока! І хай переодягається при вас. Зрозуміло?

— Зрозуміло, пане сотнику!

— Побудь з ним хвилю, Ярославе, понаглядай, а я зателефоную до Вітовського, — сказав уже спокійно Поточняк. — Треба відрапортувати. Він же чекає нашого дзвінка.

У нічній тиші надто голосно калатали підбори; враз Поточняку стало жасно — дивний жах морозив душу, хоча повсюдно стояли на сторожі стрільці. Сотник Поточняк увійшов до канцелярії намісника і, ввімкнувши світло, зняв з телефонного апарата трубку!

— Намісництво у наших руках, — схвильовано доповів Вітовському. — Гуйн під домашнім арештом.

— Як себе поводить?

— Спокійно. І не вірить. Йому здається, що ми з ним затіяли якийсь безглуздий жарт.

— Признач комендантом намісництва Грицана, а сам негайно повертайся в штаб, ти мені потрібен.

— Розумію. Зараз буду.

— І нехай Грицан нас постійно інформує. До намісництва нікого з чужих не пускати.

— Буде виконано.

Він хотів поспитати, як справи на інших об'єктах, але Вітовський вже поклав слухавку.

Повернувшись, Поточняк передав Грицанові всі розпорядження Вітовського і, потиснувши на прощання руку, побажав удачі, козирнув і швиденько вийшов у коридор.

«Звершилося… — втомлено подумав Ярослав. — Але що воно принесе нам? Вистоїмо чи не вистоїмо? І що буде вранці? Може, цієї ночі ми всі собі вирили могилу?»

Рипнули двері, Ярослав здригнувся.

— Салют новому намісникові! — засміявся широким ротом Боговик. — Я бачу, ти надійно засів! А де намісник?

— Переодягається.

— Прекрасно! — І Боговик заговорив схвильовано: — Знаєш, якось аж не віриться в усе те, що ми вчинили. Ніби сон, отож я і прийшов, аби докладно написати до газети про цей сон. Віднині журналіст Ростислав Боговик народжується вдруге. І тебе прославлю, і Віцка, і цього рішучого Анатоля.

— Що ж, Ростику-Хвостику, пиши, — невесело сказав Ярослав. — Навіть можеш узяти інтерв’ю в намісника, бо другої такої нагоди може й не трапитись…

XIX

Гуйн куняв у глибокому м'якому кріслі. Біля дверей, пригорнувши до себе карабін, закам'яніло, не зводячи з нього очей, сидів стрілець. На скрип паркету Гуйн ліниво розплющив очі, цього разу в них була тривога: ввійшов після перевірки варти Грицан.

— Пробачте, що застали мене в такому положенні,— сказав, позіхнувши, намісник, — але ваш колега заборонив мені лягати в ліжко. Отже, перепрошую…

— Ви могли б спати? — щиро здивувався Грицан. — В таку хвилину ви могли б спокійно спати?

— А хіба це справді так серйозно?

— Цілком серйозно, — ствердив Грицан. — Ми взяли владу в свої руки. Що ж тут може бути серйознішого?

— Однак же ви більше, ніж століття, були з нами. Майже півтора століття. Це досить-таки багато.

— Ну й що?

— Ми дбали про вас, ми давали вам можливість економічно й духовно розвиватися. Ви згодні, що менша нація завше знайде чимало корисного для себе у більшої?

— Вчитися можна, і не завадить, у кожної нації,— спростував його Грицан. — А якщо копнутися в історію, то ми не такі вже й бідні й немічні, як ви малюєте. Ми існували раніше, ніж ви. Тобто Галицько-Волинське князівство. У вас тоді було лише герцогство, яке входило до Священної Римської імперії.

— Ви