Крадійка книжок - Маркус Зузак

ЗАПИТАННЯ ПЕРШЕ

— Ганс Губерманн?

ЗАПИТАННЯ ДРУГЕ

— Ви досі граєте на акордеоні?

Поки він спантеличено розглядав людський силует навпроти, молодий чоловік видряпав свій голос і простягнув його у темряві так, ніби це було все, що від нього залишилося.

Тато, переляканий і стривожений, підійшов ближче.

Він прошепотів до кухні:

— Так, звичайно, граю.

Усе почалося багато років тому, під час Першої світової війни.

Дивні вони, ті війни.

Повсюди кров і насильство, а ще — історії, які теж нелегко збагнути.

— Це правда, — шепочуть люди. — Можете не вірити, але саме та лисиця врятувала мені життя. Або: — Тих, що були справа і зліва від мене, застрелили, а я залишився стояти, лише я не отримав кулі поміж очі. Чому я? Чому я, а не вони?

Історія Ганса Губерманна трохи нагадувала попередню. Коли я знайшов її серед слів крадійки книжок, то зрозумів, що ми з ним декілька разів розминулися у ті дні, але зустрічі не призначив жоден з нас. Я, приміром, мав дуже багато роботи. А от Ганс, гадаю, робив усе можливе, щоб ми з ним так і не зустрілися.

Перший раз ми пройшли дуже близько один від одного, коли Ганс був юнаком двадцяти двох років і воював у Франції. Більшість солдатів його взводу рвалися в бій. А Ганс не поспішав. Декількох з них я забрав по дорозі, але запевняю, що жодного разу навіть не наблизився до Ганса. Йому або дуже щастило, або він не заслуговував на смерть, або ж у нього була вагома причина, щоб залишитись живим.

В армії він не висовувався з жодного краю. Біг посередині, повз посередині і стріляв досить влучно, щоб не було соромно перед командирами. Він особливо нічим не відзначався, тож і не заслужив честі бути в перших рядах тих, що йшли в атаку простісінько на мене.

НЕВЕЛИЧКЕ, АЛЕ ВАЖЛИВЕ ЗАУВАЖЕННЯ

За усі ці роки я бачив безліч молодих людей, які думають, що йдуть в атаку одні на одних.

Насправді ж вони помиляються.

Вони йдуть в атаку на мене.

Він воював уже майже півроку, коли опинився у Франції, де, хоч як би неймовірно це було, його життя врятував дивний випадок. Проте в усій абсурдності війни воно звучить не так уже й неймовірно.

Загалом ця Велика Війна не припиняла дивувати його уже з першого дня, відколи його мобілізували до армії. Це було схоже на епопею. День за днем, день за днем, день за днем.

Розмова куль.

Полеглі солдати.

Найкращі в світі сороміцькі жарти.

Холодний піт — маленький злісний друг, — що вже засидівся під пахами і в штанях.

Найбільше йому подобалося грати в карти, потім — поодинокі партії в шахи, хоча і те, й інше давалося йому не дуже успішно. А ще — музика. Йому завжди подобалась музика.

Разом з ним служив на рік старший юнак — німецький єврей на ім’я Ерік Ванденбурґ, - який навчив його грати на акордеоні. З часом вони затоваришували, а поєднало їх те, що обоє не надто вже цікавились війною. Їм більше подобалось крутити цигаркии, аніж самим крутитися в снігу і багнюці. Їм більше подобалося кидати карти, аніж кулі. Їхня дружба зміцніла на азартних іграх, курінні і музиці, не кажучи вже про спільне для обох бажання вижити. Але була одна проблема — пізніше Еріка Ванденбурґа знайшли на порослому травою пагорбі, він був розірваний на шматки. Його очі були розплющені, а обручку хтось поцупив. Я згріб його душу разом з душами інших солдатів, і ми полинули в небо. Горизонт забарвився у колір молока. Холодного і свіжого. Розлитого поміж тілами.

Усе, що насправді залишилось від Еріка Ванденбурґа, — це декілька особистих речей і обмацаний пальцями акордеон. Усе, крім інструменту, відправили його дружині. Акордеон був занадто великим. Він, ніби картаючи себе, примостився на похідному ліжку Еріка у військовому таборі, і його віддали Гансу Губерманну, другові Еріка і єдиному, хто тоді вижив.

ОСЬ ЯК ВІН ВИЖИВ

Того дня він не пішов у бій.

Цим він завдячував Еріку Ванденбурґу. Чи, вірніше, Еріку Ванденбурґу і зубній щітці сержанта.

Того ранку, незадовго до відбуття, сержант Штефан Шнайдер ввійшов до розташування, де все ще спали солдати, і закликав усіх послухати його. Солдати любили сержанта за його почуття гумору і різноманітні витівки, але найбільше вони поважали його за те, що він не біг за солдатами. В атаку він завжди біг першим.

Бувало, що у нього була потреба зайти до солдатів, які відпочивали, і запитати щось на кшталт: «Є хто з Пазінґа?» або «Хто знається на математиці?», чи, у доленосному випадку Ганса Губерманна, «У кого гарний почерк?»

Ніхто не зголосився, коли він вперше поставив таке запитання. А тоді завзятий юнак на ім’я Філіпп Шлінк гордо випрямився і заявив:

— Так, сер, я з Пазінґа.

Йому одразу ж вручили зубну щітку і наказали драїти туалети.

Коли сержант запитав, у кого з них найгарніший почерк, ви, напевне, здогадалися, що ніхто не хотів висовуватися. Солдати думали, що тоді їм перепаде повна перевірка гігієни або велика честь відшкрябувати багно від чобіт дивакуватого лейтенанта.

— Не вірю, — дражнив їх Шнайдер. Намазане олією, його волосся вилискувало, але одне пасмо завжди вибивалося і, виструнчившись, пильно стежило за ними із сержантової маківки. — Ну хоч хтось із вас, нікчемних байстрюків, мусить вміти нормально писати.

Здалеку долинали залпи.

Цей звук підштовхував до дій.

— Послухайте, — сказав Шнайдер, — це не так, як завжди. Ця справа займе весь ранок, а може, й довше. — Він не міг стримати посмішки. — Шлінк драїв той туалет, доки ви всі грали в карти, але цього разу ви всі туди підете.

Життя або гордість.

Безперечно, сержант сподівався, що бодай одному його солдатові вистачить розуму обрати життя.

Ерік Ванденбурґ і Ганс Губерманн перезирнулися. Якщо зараз хтось вийде вперед, інші солдати, аж до закінчення війни, перетворюватимуть його життя на справжнісіньке пекло. Ніхто не любить боягузів. З іншого боку, якщо б когось обрали…

Досі ніхто не виступив зі строю, але голос, зіщулившись, подріботів до сержанта. Він опустився перед носаками його черевиків, очікуючи гарного копняка. Він сказав:

— Губерманн, сер. — Голос належав Еріку Ванденбурґу. Мабуть, він подумав, що його другові ще не час помирати.

Сержант проходжав туди-сюди вздовж коридору солдат.

— Хто це сказав?

Він умів крокувати як ніхто інший, цей сержант Шнайдер — невисокий чоловік, який розмовляв, ходив і робив усе поспіхом.