Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко

Кость, мов слон, ішов напролом, бо ж ватник — це не труси. Хай хоч найбільші колючки викохав велетень будяк, а все одно до живого Костевого тіла не проб’ється. І Кость валив цих колючих патріархів направо й наліво, сповіщаючи цим самим Жульці: «Я, Кость, іду на тебе!»

У собак є поганий звичай — хапати людей не за стегно, а за литку. Литка не те саме, що стегно. Стегно широке, товсте, не так-то легко схопити його в пащеку. Інша річ литка. Литка, а надто хлоп’яча — найідеальніща частина людського організму для того, щоб, захопивши в пащеку, шарпнути раз туди, раз сюди. Отоді власник литки відчує що до чого.

І ось відстань між Жулькою і Костевою литкою почала швидко меншати. Цей момент і повинен був використати Кость, щоб підставити Жульці лантух натягнений на обруч. Жулька вскочила б туди спрожогу, і справі кінець.

Треба віддати належне Костеві: рука його не схибнулася, він вчасно замахнувся мішком, але, на нещастя, мішок зачепився за колючий кущ будяка.

Кость лайнувся, обернувся, щоб порятувати снасть. Порався він жваво, але й Жулька не витрачала марно часу. За малу частинку миті вона опинилася біля Костя, а що литки його не знайшла, то вчепилася зубами за те, що їй добровільно підставив сам Кость.

Було б Костеві, коли б він не здогадався натягти на себе материні ватяні штани. Пам’ятав би до нових віників!

До живого Костевого тіла Жулька не могла добитися. Її зуби застрягли у ватяній масі, вона шарпала її сюди й туди. Кость спочатку ойкнув, а потім уже закричав скільки сили: «Пішла геть, Жулько! Пішла! Пішла!»

Тут утворилося таке. Кость з усієї сили береться вперед, Жулька тягне назад; тканина — тріщить. Пояс у материних штанях, звичайно, був завеликий для Костя. Ладнаючись в похід, Кость підв’язався шворкою. І ось тепер ця шворочка десь ділася, штани й опали на землю. Не чекаючи, що з ними буде далі, Кость вистрибнув з них і кинувся навтікача.

Заклопотана ватяною масою, Жулька не одразу помітила зникнення свого супротивника, а коли помітила, було вже пізно гнатися за ним. Та й не було часу, адже з півдня наближався Сашко, і Сашкові треба було поворожити.

Що ж сталося з Костем? Тікати в самих трусах через будяки — річ сама по собі малоприємна. А тут ще десь взялася кропива.

Кропива в цих краях буває двох видів. Одна велика, висока, по пояс хлопцям, а то і по груди. І листя на ній велике, і жалиться боляче. Але є й другий різновид її. Ця кропива низенька, з дрібненьким листям, з товстими стеблинами, котрі здаються ще товщими від безлічі жигалець. Коли по-справжньому жалиться яка кропива, так оця.

Кость саме в таку кропиву і вскочив. Як один кущик жалив його спереду, то другий наганяв ззаду. Кость сичав, айкав, ойкав, вигукував: «Ох ти ж проклятуща!», метався між кущиками, намагаючись не доторкнутись до землі. Коли б це можна було, то на янгола з крильцями перекинувся б хлопець, так де ж! Кость — і янгол! Це все одно, що пекло і рай, грудка і запахуща квітка! Не міг би з Костя утворитися янгол, а коли так, то й довелося йому стерпіти все, що доводиться терпіти простому смертному, коли він потрапляє в кропиву.

Отямився Кость аж на шляху і саме в той момент, як Сашко цілком благополучно почав наближатися з торбою до цуценят. Пригода з Костем налякала маленьких, вони збилися докупи і купкою разом поповзли у найтемніший закуток своєї хатини, розташованої під трьома будяками. Назоривши їх, Сашко розкрив торбу і зібрався вже присісти біля них. Однак ця операція так і зосталася недовершеною. Зашелестіли кущі, і на арену історичних події вискочила Жулька. Сашко зблід, торбу впустив і, одступаючи за кущ, ласкавим голосочком залопотів: «Цюцю, цюцю, на, на!» Другою рукою він в цей час подорожував у себе в кишені, намацав там шматочок хліба, витяг його і, гукнувши: «Жулько, хапай!» — високо підкинув угору. Хліб був житній, його недавно витягли з печі, він ще дихав ароматом. Іншого разу і Сашків порух, і аромат житнього хліба справили б на Жульку незабутнє враження. Як би клацнула вона зубами, підскочивши вгору за тим чарівливим куском! Але цього разу ефекту ніякого не сталося. Жулька навіть не глянула в той бік. Перед очима в неї мигтіла Сашкова литка.

— Та одчепися ти від мене, хай ти сказишся! — налякано скрикнув Сашко і чкурнув за велетенський будяк.

Отак будяк став тим центром, навколо якого ганяли Сашко і Жулька. Сашко тікав, а Жулька намагалася дорватися до його литки. Та ба! Спробуй піймати Сашка, коли він закрутився навколо того будяка, як дзига!

П’ятдесят, а може, ще й більше разів оббіг Сашко навколо будяка. І коли б Жулька не витримала перед тим баталії із Костем, то невідомо ще, що сталося б з Сашковою литкою. Але пригода з Костем знесилила Жульку. Від цієї марафонської біганини у неї заболіло серце і почало наморочитися в голові. Жулька уповільнила біг, потім зовсім спинилася і осіла на всі чотири лапи.

Це, звичайно, була Сашкова перемога. Заганяти до непритомності собаку не кожному поталанить. Це щастя може випасти лише таким «спритнерам», як Сашко, Кость і подібним до них.

Не спускаючи з Жульки очей, Сашко почав одступати, задкуючи між будяками. Нарешті відступ скінчився, і Сашко, не озираючись, помчав скільки сили.

День був розкішний. Сонце торжествувало на небі. В таку пору і в самих трусах бігти жарко. Сашко ж був і в трусах, і в дідових ватяних штанях, ще і в такій самій дідовій фуфайці. Ватяні штани і фуфайка наскрізь просочилися Сашковим потом; на спині і на грудях навіть прозорі крапельки з тканини повиступали і котилися вниз щедро і рясно. Люба, побачивши трохи згодом Сашка, як він вже роздягся, наївно спитала:

— Ти що, нагрів води проти сонця й облився?

Костя Люба побачила на ряднині в холодочку під