Двоє над прірвою - Володимир Кирилович Малик
Втікачі давно все це знали. Однак зараз, на березі тихої річки, спостерігаючи мирну картину чужого життя, відчули, які вони одинокі на цій землі. Бо повинні боятися всіх — навіть старих, жінок, дітей. Інакше — знову неволя, знову голод, побої, знищення!
Пробравшись кущами до крейдяної гори, звернули ліворуч і вийшли на звивисту ґрунтову дорогу. Поминули чималий хутір, обсаджений високими гіллястими осокорами, й опинилися в полі. Ніде нікого. Озимі й ранні ярові вже зібрано й звезено до стодол. А для пізніх не настав ще час. Тому сміливо рушили до жовто-зеленої смужки, що яскраво виділялася серед скошених нив.
Це була морква. Червона, свіжа, соковита.
Нарвали цілий оберемок, обрізали гичку, набили повен рюкзак, а потім усілися й заходилися їсти.
— Ну, як? — запитав Володя, хрумаючи, мов заєць.
Таня усміхнулася.
— Ситі, звичайно, не будемо, однак з голоду не помремо.
Коли поверталися назад, збилися з дороги і потрапили не до річки, а до маєтку, який бачили здаля. Попід осокорами бігав хлопчина років десяти — дванадцяти і, стукаючи палицею по стовбурах, задирав угору голову і гукав:
— Агей, кляті! Геть! Геть!
Володя зупинився.
— Ти чуєш, Таню? Та це ж наш хлопчина!
Вони підійшли ближче. Хлопчина сторожко глянув на незнайомців.
— Ти хто такий? — спитав Володя. — Звідки? З України?
Почувши рідну мову, хлопчина полегшено зітхнув. Усміхнувся.
— Так. З Волині.
— Що ж ти тут робиш?
— Граків ганяю. Хазяїн примусив. Бо жеруть усе, що бачать.
На деревах справді чорніли гнізда і сиділи сотні добре вгодованих птахів. Видно, їм жилося непогано: на відкритому току стояли скирти хліба, довкола дозрівали соняшники, а в полі теж було повно різних злаків.
— З ким же ти тут?
— З батьком і мамою.
— Де ж вони?
— На фільварку. Попорали худобу і відпочивають. Сьогодні ж неділя.
Володя і Таня переглянулись. Неділя! А вони навіть забули, яке число і який день сьогодні.
— А господарі де?
— Господарів нема. Поїхали кудись.
— Як же тебе звати?
— Мишком.
— Мишком? Гарне ім’я. Тоді веди, Михайле, до твоїх батьків!
Таня була здивована такою заявою Володі.
— Ти що? Хочеш, щоб нас спіймали? Ми ж не знаємо, що то за люди!
— Не бійся. Вони нам не страшні. Та й, видно, це прості, робочі люди. А попоїсти у них, гадаю, можна.
Хлопчина був радий спекатися обридливої роботи.
— Ходімо.
Зблизька фільварок виявився досить значних розмірів, хоча й був побудований на взірець оселі звичайного німецького бауера. Високі дощані ворота в мурованих стовпах вели до широкого двору, вимощеного диким каменем. В протилежному від воріт кінці двору — старий двоповерховий будинок, жовтий, з червоною дерев’яною основою. До нього у вигляді літери “П” тулилися стайні, корівник, свинарник, пташник, комори, кухня для худоби та на другому поверсі — приміщення для наймитів.
На подвір’ї — нікого.
Мишко, тріпнувши вигорілим на сонці чубом, показав пальцем на темний отвір дверей.
— Сюди!
Вони піднялися на другий поверх. Тут були комори і склади, звідки пахло борошном, сіном і яблуками.
Мишко відчинив невисокі фарбовані двері, і вони опинилися у напівтемній кімнаті. Віконце було невеличке, з подвійною рамою, всередині засноване павутиною.
Звичайне приміщення для наймитів. Старі дерев’яні ліжка, прикриті зношеними ковдрами, якісь скрині, обшмульгані стільці, посеред кімнати — чималий голий стіл. Видно, господарі вважали своє житло тимчасовим і зовсім не дбали про сякий-такий затишок.
Біля столу сидів чоловік років сорока. Насупроти нього, на стільчику, — такого ж віку жінка.
Обоє стомлені, збайдужілі. Навіть поява двох незнайомих людей не дуже їх здивувала і схвилювала.
— А я своїх привів! — заявив Мишко. — Говорять по-нашому!
Господарі кімнати підвели очі.
— Заходьте, будь ласка. Сідайте, — сказав чоловік. — Ви справді з України?
— Так. Ви не раді нам?
— Ні, чому ж. Ми завжди раді землякам. Приємно почути рідне слово, бо серед цих швабів онімієш.
— Видно, не дуже ви полюбляєте своїх господарів?
— Приміром так, як віл ярмо, — гірко усміхнувся чоловік.
Він був зовсім не старий, але якийсь змучений.
— Чого ж це? Кажуть, бауери годують добре.
— Аякже! Квасолі і гороху трохи дають… Та зате й роботи вимагають! Йой, чоловіче! О четвертій ранку вже схоплюємося з жінкою з постелі, доїмо корів, пораємо худобу, потім — у поле, вечором знову доїмо корів, чистимо гній… Руки німіють, поголитися ніколи, а господар усе — люсь, люсь, люсь!.. Хай би луснув, проклятий!
— Дома його немає зараз?
— Немає. Повіз фрау в кірху. За сина молебень правити. Одержали звістку, що загинув на Україні, ще взимку, під Корсунем… Тепер нам зовсім життя не стало. Тільки й чуєш — вошиві українці, брудні українці, убили нашого Петера, нашого єдиного сина! Хай би запалася вся ваша земля українська — тільки б повернула нам нашого синочка!.. А хто винен? Чого того Петера занесло аж під Корсунь?..
— Помовчав би, Йване, — застережно кинула жінка. — Не знаєш, що за люди, а язика розпустив…
Володя, усміхнувшись, переглянувся з Танею.
— Люди, як бачите, свої. Та й підемо ми зараз… От тільки одна просьба до вас, хазяєчко.
— Яка?
— Дали б ви нам попоїсти чого-небудь. Чи зараз, чи в дорогу. Бо вже охляли так, що ледве ногами переставляємо. Га?
Жінка стенула плечима.
— Нічого ж нема. Є півкаструлі супу квасоляного, так холодний — не їстимете.
Володя гірко усміхнувся.
— Давайте холодний… їстимемо, ще й як!
Жінка з темного кутка біля дверей, де стояв побитий шашелем судник, принесла чималу каструлю і бляшану миску, вивернула з каструлі густу сіру масу, в якій, придивившись, можна було впізнати розварені квасолини, і поклала дві ложки.
— Їжте. Іншого нічого немає… Хліба теж…
Який там хліб! Втікачі миттю присунулися до столу. Суп був справді холодний. Та що з того! Зате тривний! Смачний! Засмачений олією!.. Тільки той, хто тижнями й місяцями не голодував, не міг би оцінити такого багатства.
Не встигли господарі й оком змигнути, як миска спорожніла.
Яка приємна ситість! Тепер можна день або й
