Двоє над прірвою - Володимир Кирилович Малик
— Хліб наш…
— Звичайно. Тільки із фашистських рук!
Підмогильний мовчав.
— Ти розумієш, чого ми до тебе прийшли?
— Здається, розумію… Але повірте мені, добродію Смольников, я ж не сам, не по добрій волі… Мене примусили піти в поліцію… Їй-богу!..
— А шкурою бути примусили теж?
— Туди тільки попадись… мимоволі станеш…
— Не бреши! Чесна людина куди б не потрапила — в тюрму чи в поліцію — передусім залишається порядною людиною. А ти…
— А я що?
— Ти виродок, зрадник, негідник! І для тебе кара одна — смерть! Ти краще за нас знаєш свої провини!
Підмогильний якусь мить безтямно дивився на Смольникова, а потім, з гуркотом відсунувши стільця, упав на коліна і через стіл, майже торкаючись його підборіддям, почав швидко, захлинаючись і чомусь пошепки говорити:
— Іване Григоровичу… Іване Григоровичу… Пощадіть… Винен я… Каюсь… Винен перед вами… І перед народом… Чорт попутав… Але клянуся всім святим… дітьми… жінкою… що більше не буду… Я не знаю, як переконати вас, що говорю щиро, правдиво… Але повірте мені… єдиний раз… Зроблю усе, що накажете… Хочете — ноги поцілую… руки цілуватиму… тільки не вбивайте!..
Він заплакав, поклавши голову на стіл і здригаючись усім тілом.
Смольников глянув на мене. Йому, як і мені, було гидко дивитися, як плазує зараз ця людина, вимолюючи для себе пощади, як викручується, мов вуж, намагаючись вислизнути з рук. Яким ягнятком прикидається! Та яким вовком він накинувся на мене і тут, у себе в будинку, і в таборі на Керосинній, з якою ненавистю говорив про сусіда-комісара! Тільки дозволь йому вивернутися — і пощади від нього не жди!
Мовчанка затяглася і була така сувора, що Підмогильний перестав плакати. Підвів голову.
— Не вірите?
— Ні, — коротко відповів Смольников.
Поліцаєві очі блиснули.
— Ну й чорт з вами! Ненавиджу!
Він раптом перевернув стола, і з нього з брязкотом посипався брудний посуд. Гасова лампа розбилася й потухла.
В ту ж мить Смольников двічі вистрілив. Підмогильний охнув і важко грюкнувся на підлогу.
Я чиркнув сірником — поліцай був мертвий.
— Залишимо його тут?
— Безперечно. Не тягнути ж на кладовище!
— А рушницю?
— Теж залишимо. Нам вона ні до чого… Ходімо!
Ми вийшли з квартири і щільно причинили за собою двері. Було темно. В будинку стояла німа тиша.
Розділ п’ятий
1
Спрага!
Ні голод, ні зубний біль, ні побої, ні холод, ні спека — ніщо не дорівняється з муками, яких зазнає людина від спраги. Це страшне почуття всесильне, наростає з кожною годиною і доводить до божевілля.
Спрага. Її вже несила було терпіти. Цілком випадковий ешелон, на який у поспіху, рятуючись, стрибнули втікачі, подовгу стояв майже на кожній станції, пропускаючи поперед себе більш важливі поїзди. І десь під ранок вони обоє відчули, що так їхати далі не зможуть. В грудях пекло вогнем, у горлі і в роті пересохло. Хотілося махнути на все, піти до вокзалу, знайти кран — і пити, пити, пити…
Особливо мучилася Таня. Кілька разів вона поривалася зіскочити на землю, але Володя не пускав.
— Зачекай! Не тут! Виберемо безпечну хвилину на великій станції, де ми не так будемо помітні!
Зійшли вранці в Наумбурзі. Там по широкому лузі петляла срібляста річка, то наближаючись, то віддаляючись від залізниці. Пахло луговою вологістю, духмяними квітами і молодою отавою.
Зістрибнувши з поїзда, втікачі відразу шуснули в кущі. Пробиралися навпростець. Вдалині, десь за кілометр, біліли крейдяні горби, в долинах між ними червоніли черепичні дахи хуторів, а над кучерявими заростями і неоглядним морем трави шугали веселі зграї ранкового птаства.
Ось і річка!
Останні сто чи двісті кроків просто бігли. Берег низький, трав’янистий, і втікачі, попадавши на нього, припали до води. Пили довго, жадібно, донесхочу. Потім роззулися, залізли по коліна в воду, вмилися і аж тоді відчули, як стихає, пригасає пекельний вогонь, що нестерпно палив їх цілу ніч.
Після того вилізли на берег, полягали на теплій траві і враз поснули.
Прокинулися, коли сонце стояло в зеніті. Навколо панувала тиша. Десь басовито гудів джміль, та з кущів тонко озивалася якась пташка: цінь-цінь-цінь!..
— Що будемо робити? — запитав Володя.
Хоча він був старший, зверхності не проявляв.
Таня сполоснула водою обличчя, зробила кілька ковтків. У своєму хлоп’ячому одязі вона скидалася на підлітка, що одягнув батьківський костюм.
— Їсти хочеться, аж душа болить! Гадаю, перш ніж сідати знову на поїзд, треба чимось підкріпитися. Хтозна, скільки ще доведеться їхати…
— Так, до кордону з колишньою Польщею далеко, — погодився Володя. — Наумбург, наскільки я пам’ятаю карту, знаходиться на південний захід від Лейпціга, на річці… чекай… чекай… здається, Заале… Так, Заале… Отже, ми знаходимося в Центральній Німеччині… Ні, без їжі і без невеликого запасу води в таку далеку дорогу, як ми щойно переконалися, вирушати небезпечно.
— Що ж ти пропонуєш?
— Перебратися на той бік і пошукати в полі чи в садах чого-небудь їстівного — яблук, груш, моркви чи гороху. На що натрапимо…
— Гаразд. Тоді заховайся, будь ласка, в кущах, я попливу перша, — сказала Таня, зніяковіло опускаючи очі.
Володя мовчки шуснув у густі зарості.
Таня роздяглася, нав’язала на голову одяг, щоб не змокнув, і плавом перебралася на лівий берег, порослий верболозом і калиною.
Поки вона в кущах одягалася, переплив і Володя.
Тільки тут, із закруту річки, побачили, що трохи вище по течії старик-німець у зеленому капелюсі з пером на невеликому дощаному човні переправляє пасажирів — молоду жінку з хлопчиком. Навіть здалеку було видно, як, виходячи з човна, жінка поклала в протягнуту руку старого кілька дрібних монет.
Така мирна картина! Тиха річка Заале, примітивний, дідівський пором — трос, перекинутий з одного берега на другий і прив’язаний до вбитих у землю кілків, почорнілий від часу човен, старий у білій сорочці без комірця, з закачаними рукавами, у чорній жилетці і миловидна білява жінка з хлоп’ям… І ніякої тобі війни, що охопила майже всю Європу, — ні пострілів, ні бомб, ні завивання літаків, ні колючого дроту, що відгородив тисячі й тисячі людей — чоловіків, жінок, дітей — від усього світу, ні охоронців з собаками. Здається, підійди поговори з ними, як людина з людиною, розпитай дорогу, попроси що-небудь попоїсти… Та ба! Не підійдеш! Бо ти, як загнаний звір, боїшся усього і всіх, навіть цих мирних на вигляд людей. Бо не знаєш, чи не кинуться вони в поліцію або в гестапо та не повідомлять, що бачили якихось підозрілих, і чи не влаштують потім ті дорослі дужі чоловіки,