Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн
- До Парижа? — запитав він, хоча кінцева мета моєї подорожі була чорним по білому позначена на квитку.
- Так, пане інспекторе, — відповів я, дружньо йому кивнувши. — От у яку далечінь мене понесло.
- Що ж ви збираєтеся там робити? — поцікавився він.
- Розумієте, я маю хороші рекомендації і думаю піти на службу в готель.
- Ти диви, — сказав він. — Ну, то хай щастить.
- І вам цього бажаю, пане обер-контролере, — відповідав я. — І, прошу вас, передайте це побажання вашій дружині й дітям!
- Що ж! Дякую! Ось так-так! — Плутаючись у словах, він знічено розсміявся і поквапився далі, але якимось непевним кроком, навіть спіткнувшись, хоча підлога була рівна, — до такої міри його збила з пантелику проста людяність.
На прикордонній станції, де всі ми зі своїми речами вийшли з потяга для митного огляду, я теж почувався навдивовижу легко й весело; на серці у мене було спокійно, адже моя валізка не містила нічого незаконного з погляду митного службовця; навіть довге очікування (звичайно, митники надавали перевагу заможним мандрівникам перед пасажирами третього класу, щоб пізніше з особливо великим завзяттям перепорпати й вивернути з валіз усе добро останніх) не вплинуло на мій радісний стан духу. З чоловіком, перед яким я нарешті мав розкласти свої пожитки і який спочатку перетрушував кожну сорочку й кожну шкарпетку — чи не випаде звідти якась контрабанда, — я негайно затіяв заздалегідь обдуману розмову, що, звичайно, налаштувало його прихильно щодо мене й утримало від подальшого перетрушування. Французи люблять і поважають красномовство — й по праву! Адже що, як не мова, відрізняє людину від тварини, а хтось справедливо сказав: людина то далі від тварини, що краще говорить — і, головне, французькою. Бо французи свою мову шанують як загальнолюдську, гадаю, так само, як і життєрадісний народ давніх еллінів вважав свою ідіому за єдиний людський спосіб вираження думок, а всі інші мови — за варварське скавчання й кумкання; цю думку мимоволі перейняв і весь інший світ, визнавши грецьку, як ми нині визнаємо французьку, за найвитонченішу мову на світі.
- Bonsoir, monsieur le commissaire! — привітав я митника, причому третій склад слова «commissaire» я промовив співучо й у ніс. — Je suis tout а fait а votre disposition avec tout ce que je possede. Voyez en moi un jeune homme tres honnete, profondement deevoue а la loi et qui n'a absolument rien а declarer. Je vous assure que vous n'avez jamais examine une piece de bagage plus innocente.[6]
- Tiens! — вигукнув він, придивляючись до мене. — Vous semblez etre un drole de petit bonhomme. Mais vous parlez assez bien. Ttes-vous Francais?[7]
- Oui et non, — відповідав я. — А peu pres. А moitie — а demi, vous savez. En tout cas, moi, je suis un admirateur passionne de la France et un adversaire irreconciliable de l'annection de l'AlsaceLorraine![8]
Обличчя його набуло виразу, який я назвав би суворо зворушеним.
- Monsieur, — урочисто мовив він, — je ne vous gtne plus longtemps. Fermez votre malle et continuez votre voyage а la capitale du monde avec les bons vux d'un patriote francais![9]
І поки я, розсипаючись у подяках, збирав свою білизну, він уже встиг поставити крейдою знак на кришці моєї від критої валізи. Але так уже трапилося, що при поквапному вкладанні цей саквояж певною мірою втратив свою невинність, якою я хвалився, бо тепер у ньому стало на одну річ більше, ніж було після приїзду на прикордонну станцію. Річ у тому, що поруч зі мною, біля оббитого бляхою столу, за яким орудували митники, якась пані середніх років у норковій шубці й в оксамитовому капелюсі-кльош, оздобленому пір'ям чаплі, схилившись над своєю розкритою скринею досить солідних розмірів, не без затятости сперечалися з одним із чиновників, який вочевидь розходився з нею в думці щодо шматка мережив, який тримав у руці. Серед купи чудових речей, звідки чиновник витягнув спірні мережива, найближче до моїх речей лежала сап'янова скринька майже кубічної форми, що дуже скидалася на скриньку для коштовностей, і ось оця шкатулка й ковзнула до мене у валізу саме тієї секунди, коли мій новоспечений приятель ставив крейдяний знак на кришці. Це була скорше подія, ніж вчинок, — все трапилось якось саме собою й між іншим, внаслідок гарного настрою, який з’явився у мене після дружньої бесіди з місцевою владою. Далі дорогою я майже не згадував про цей випадковий набуток й лише на якусь мить зринуло питання — чи спохопилася дама за своєю скринькою, коли вкладала назад свої речі, чи ні. Незабаром мені судилося точно довідатися про це.
Отже, мій потяг після дванадцятигодинного шляху, якщо рахувати й усі зупинки, сповільнюючи хід, підкотив до перону Північного вокзалу. І поки носії займалися багатими, обтяженими численним багажем пасажирами, багато з яких обмінювалися поцілунками з друзями й рідними, що їх зустрічали, а кондуктори, не вважаючи це для себе недостойним, у двері й вікна подавали носіям їхні ручні валізи й портпледи, — самотній юнак серед метушливої штовханини своїх непоказних супутників третього класу з валізкою в руках, ніким не помічений, вийшов з галасливого й досить непривабливого вокзалу. На брудній вулиці (того дня накрапав дрібний дощ) візники фіакрів, помітивши, що я несу валізу, заклично змахували своїми батогами й кричали до мене: «Ну як, поїхали, mon petit?» або «mon vieux»,[10] або щось подібне. Але чим би я заплатив за проїзд? Грошей у мене було катма, а якщо сап'янова шкатулка й могла поправити моє становище, то зараз її вмістом я скористатися не міг. До того ж їхати у фіакрі до місця майбутньої служби мені не зовсім личило. Я вирішив пройти весь шлях пішки, хоч би який він був довгий, тож не раз ввічливо звертався до перехожих, питаючи, як пройти до Вандомської площі (я навмисне не згадував ні назви готелю, ні вулиці Сент-Оноре), але ніхто навіть не сповільнював кроку, щоб розчути моє запитання. Та все-таки я був не схожий на жебрака, оскільки моя жаліслива мати не пошкодувала декількох талерів, щоб хоч якось одягнути мене
