Подих диявола - Томас Тімайєр

— У чому справа? — схвильовано запитала Лєна. — Що за хвилювання? І чому на вулиці так темно?

Гумбольдт витер губи серветкою й акуратно поклав її поряд із тарілкою.

— Це Ван Баккен, якщо я не помиляюся. Почекаймо кілька хвилин, і він тут з’явиться.

За мить двері відчинилися, і до вітальні ввалився пітний і захеканий намісник. Його супроводжували двоє охоронців. На них були чалми, коричневі шкіряні жилети і шкіряні браслети на зап’ястях. У кожного за поясом стирчав кинджал, а в руках був батіг.

Власник готелю, китаєць на ім’я Мін Чу, кинувся на підлогу й припав до ніг намісника. Той не звернув на нього ніякої уваги.

— У мене для вас гарні новини, — сказав Ван Баккен. — Мені вдалося роздобути їздових тварин і залагодити необхідні формальності. Якщо ви готові, можемо вирушати в дорогу.

— Чудово, — відповів Гумбольдт. — Ви людина дії, любий Ван Баккене. Дозвольте мені оплатити рахунок, і ми готові.

— У цьому немає необхідності,— пролунав голос знизу. Мін Чу усе ще лежав розпростертим на підлозі.— Ми з моєю дочкою Едою раді почастувати друзів нашого вельмишановного намісника. Ви зробили нашому дому велику честь.

— Нам дуже приємно, — звернувся до нього Гумбольдт чудовою китайською мовою, — але, саме собою зрозуміло, що ми заплатимо за все. — Він уклав у руку хазяїна ресторану монету й запитав: — Цього достатньо?

— Це дуже великодушно… — пробурмотів Мін Чу, дивлячись на золоту монету. — Ви людина честі, пане Гумбольдт. Будь ласка, приходьте до нас знову, коли будете в місті.

Гумбольдт розсміявся:

— Обіцяю. І ми матимемо звірячий апетит!

Вулиці вирували людьми всіх кольорів шкіри і національностей. Китайці, японці, індіанці й араби. Траплялися і європейці, переважно голландці, іспанці, італійці й португальці. Вхід у провулок був перегороджений солдатами. Повітря наповнював гул схвильованих голосів. Шарлота затамувала подих. Тепер зрозуміло, звідки весь цей гуркіт. Перед нею стояло двоє величезних сірих звірів. На боках у них красувалися кольорові символи, а на спині гойдалися сидіння під матер’яним дахом, також прикрашені яскравою символікою. Вони кріпилися до тварин широкими ременями, що охоплювали груди та боки.

— Слони, — видихнула дівчина. — Справжні слони!

— Природно, — кивнув Ван Баккен. — Найдоречніша верхова тварина для візиту до короля. Пане Гумбольдт, будьте такі люб’язні, разом із вашою супутницею та паном Лілієнкроном займіть місце на цій тварині. А молоді люди можуть сісти на меншого слона. Не турбуйтеся. Тварини зовсім спокійні.

Шарлота не могла надивитися на слонів. Карі очі на великих головах світилися м’яким світлом. Хоботи були товстими, як стовбури дерев, укриті густою щетиною та складками.

— Велика людина, — прокоментувала Вілма. — Дуже велика людина з довгим носом.

— Це не людина, — прошепотіла Шарлота. — Це слон. Найбільша сухопутна тварина на землі. Краще помовчи. Я чула, що слони бояться мишей. А що як вони й ківі не люблять.

Вілма замовкла. Благоговіння взяло гору над бажанням залишити за собою останнє слово.

Один із погоничів підкликав їх до себе. Він схопився за драбинку й показав, як підніматися нагору.

Шарлота видралася на купу м’язів, жиру та сірої шкіри. В ніс ударив запах тварини. Альтанка виявилася просторішою, ніж здавалося знизу. Кілька лав, поруччя й навіс, що захищає від палючого сонця. Тканина розвівалася на вітрі. Коли всі сіли, погоничі піднялися на шию тварин, змахнули батогами, й тварини рушили.

Відчуття від того, що ти їдеш на слоні, не могло зрівнятися ні з чим. Шарлоті здавалося, що вона сидить у човні, що погойдується на хвилях. Рухи були спокійними й такими заспокійливими, що незабаром вона із задоволенням підкорилася розміреному ритму. Подорож була врочистою. Люди відходили убік, поступаючись їм дорогою, і, сміючись, махали услід. Схоже, слонів скрізь зустрічали з радістю. Напевно, у цій країні вони вважалися священними тваринами.

Повз них пропливали будинки та храми. Мандрівники пройшли крізь південні ворота й залишили місто. Вони опинилися на рівнині, оточеній зеленими пагорбами. Слони повільно рухалися на південь. Назустріч проїхало кілька візків, запряжених кіньми. Вони теж звільняли дорогу, щойно вгледівши слонів.

Шарлота дивилася, як змінюють одне одного поля, пасовища й плантації. У тіні розкішних пальм причаїлися маленькі будиночки, мешканці яких працювали на полях. На селянах були крислаті капелюхи з гострими верхами й прості куртки, підперезані мотузками. Діти пасли свиней, гусей і корів, а дорослі обробляли землю, збирали каву або направляли воду в зрошувальні канали.

Мирна картина, по якій не можна було й сказати, що над країною нависла темна тінь.

Незабаром з’явилася гряда пагорбів, за якою потягнулися до неба могутні вулкани. Келуд, Арджуно-Уєліранг, а за ними Семеру, Бромо й Ламонган. Із деяких піднімалися стовпи темного диму. Шарлота могла добре роздивитися вершини цих гігантів. Вона прекрасно знала, як вони називаються, адже перед від’їздом на Яву простудіювала атлас Франца Вільгельма Юнгхунса.

Юнгхунс побував на Яві в 1835–1848 роках і написав докладні географічні звіти. Його наукові праці та дослідження стали основою карти Яви, виданої в 1855 році. Бромо й Семеру є частиною масиву Тенгер, до якого входить група вогнедишних гір на південному сході острова. Свою назву масив отримав на честь народу тенгер, що мешкає в тих місцях.

Приблизно за годину Оскар указав уперед.

— Дивіться, — гукнув він. — Там, у пагорбах! Схоже на великий будинок.

Шарлота примружила очі. На схилі величного вулкана виразно виділялися верхівка та вежі храму. Вона помітила прапори, що майоріли на вітру.