Чорний екватор - Володимир Кирилович Малик

— Може, у вас є хоч аптечка? — запитав Антоні.

— Аптечка є, — відповів черговий по комендатурі, — тільки що там у ній…

— Давайте сюди, подивимось, що там є!

Аптечку принесли. Антоні відкрив її, швидко перебіг поглядом по етикетках. Ось! Він дістав маленькі ампулки з безбарвною рідиною. Хоч і не зовсім те, що треба, але все ж таки це порятунок! Джіммі глянув на нього з надією: невже?.. Антоні хитнув головою і запалив сухий спирт. Він закип'ятив у стерилізаторі шприц, набрав з ампули ліків і зробив укол; потім дав потерпілому дві гіркуваті пілюлі і зняв з руки джгут, що глибоко в'ївся в тіло.

— Тепер вам потрібен спокій, — сказав Антоні. — Було б дуже добре, якби ви заснули. Але перед цим випийте якомога більше води…

— Побудьте біля мене, — попросив Джіммі.

— Якщо мені дозволять.

Джіммі ліг, але заснути не міг. У нього піднялася температура, пересохло в роті, очі налилися кров'ю, на губах виступила піна.

Антоні не відходив од хворого. Він знову зробив йому укол і дав снотворного. Тільки після цього Джіммі заснув. Антоні тихо вийшов з кімнати і сів біля дверей…

Через три години хворий прокинувся. Він ще відчував слабість, біль у голові, нудоту, але небезпека вже минула. Джіммі було значно краще, і він потис руку Антоні.

— Дякую, лікарю! Я не на жарт перелякався. Не хочеться вмирати в двадцять років!

Охоронник підвівся, дістав якийсь одяг і трохи їжі…

— Беріть, це дрібниця в порівнянні з тим, що ви для мене зробили…

Антоні взяв пакунок і вийшов. На ґанку він зустрівся з комендантом. Той тільки-но прибув, але йому вже встигли розповісти про незвичайну подію.

Комендант подивився вслід в'язневі, потім зайшов до Джіммі Бена.

Той схопився з ліжка.

— Лежи, лежи!..

Комендант трохи помовчав, щось обмірковуючи, і згодом сказав:

— Ти ось що, Джіммі. Завтра збирайся на берег… Назовсім…

— Чому?

— Ти занадто зобов'язаний цьому лікареві. А таким охоронникам тут не місце.

Охоронники на острові жили спокійно, безтурботно, до того ж одержували подвійну платню. Тому такий наказ коменданта приголомшив Джіммі.

— Так, ти не винен. Але в тебе занадто добре серце. Ти підгодовуватимеш свого рятівника. Я вже бачив. А це не входить в наші обов'язки! Зрозумів?

— Зрозумів… Значить, завтра? У мене є прохання, сер… Дозвольте мені подякувати лікареві.

— Ех, ти, сентиментальний молокосос!.. — Але подякувати дозволив.

Наступного дня, рано-вранці, Джіммі Бен знайшов Антоні.

Побачивши охоронника, лікар пішов йому назустріч.

— Як ви себе почуваєте?

— Добре, лікарю… Я прийшов попрощатися з вами.

— Чому ж це?

Джіммі коротко розповів про наказ коменданта. А потім, озирнувшись, прошепотів:

— Лікарю, може ви маєте щось передати на волю? Я хотів би віддячити вам. Я зроблю для вас усе, що не суперечитиме солдатській честі.

Антоні уважно глянув на охоронника, і в очах його промайнули радісні вогники.

— Єдине, що я хотів би вас просити, Джіммі, це зайти до однієї особи… Скажіть їй, що бачили мене! І якщо вона побажає, розкажіть трохи про моє життя… Думаю, це не суперечитиме вашій присязі.

Антоні назвав адресу Дженні.

— Добре, лікарю, я виконаю ваше прохання.

Джіммі повторив кілька разів адресу, бо записувати боявся, міцно потиснув руку Антоні і пішов.

Але виконати свою обіцянку він зміг тільки через три місяці, коли закінчився період дощів і дороги стали проїжджими.

Після пригоди на шляху думка Дженні про Кребса змінилася, його героїчний вчинок, без сумніву, заслуговував на повагу. Все зле, що він вчинив Антоні Райту, якось поблідло, відійшло на задній план. Та й згадувати про лікаря Дженні намагалась якомога рідше, вважаючи його перегорнутою в житті сторінкою, до якої не слід повертатись.

Видужував капітан поволі, і Дженні з братом часто провідували його. Іноді дівчина сама бувала в місті і заносила капітанові у військовий госпіталь печиво й фрукти, приготовлені місіс Ніксон. Такі відвідини були дуже приємні Кребсу. Йому пощастило зачепити в серці дівчини струни, які відгукувалися на порухи його душі. Кребс швидко зрозумів, що дівчині подобається все незвичайне, небуденне, і часто розповідав їй цікаві історії, героєм яких незмінно був сам. Розповіді його були не позбавлені фантазії, і Дженні слухала їх з цікавістю і навіть з захопленням.

Одного разу, коли Дженні поверталася з чергової поїздки в місто, її зупинив якийсь молодий негр. Придивившись, дівчина пізнала в ньому Туку — брата Коване. Це було через два місяці після того, як Джомо погодився ціною власної волі визволити Антоні Райта і не повернувся в загін. Привітавшись, хлопець запитав, де Джомо і що з ним. Дженні спочатку навіть розгубилася, бо ні разу протягом усього цього часу не поцікавилася долею Джомо. Потім відповіла, що він, мабуть, у концтаборі і що, на жаль, його жертва була марною, бо звільнити лікаря Райта не пощастило. Туку підозріливо подивився на неї, похитав головою і зник у придорожніх кущах. Дженні зрозуміла, що її підозрюють у нечесній грі. Щоб хоч якось виправдати себе перед власним сумлінням і перед товаришами Джомо, Дженні вирішила при нагоді попросити Кребса за сестру Туку — Коване… На її подив, Кребс одразу ж розпорядився привезти Коване в Екватор, щоб особисто оголосити їй про звільнення. Дженні, звичайно, не знала, що, вийшовши з госпіталю, Кребс суворо попередив Коване, щоб та нічого нікому не розповідала про катування, яким була піддана в тюрмі. «Якщо ти обмовишся хоч словом, — сказав він, — то Джомо відповість за твій язик! Зрозуміла? І не забудь подякувати міс Дженні!