Куди залітають лиш орли - Алістер Маклін

Вони напружено вичікували, поки передній край вагончика з'явився з-під даху. Тоді звісили ноги й, дочекавшись, коли середина вагончика опинилася під ними, вхопилися за канат і плавно опустилися на дашок вагончика.

Мері обережно скрадалася тьмяно освітленим переходом, рахуючи двері. Біля п'ятих вона спинилася, приклала до них вухо, зазирнула в шпарку замка, тихо постукала й хвильку почекала на відповідь. Тоді постукала знову, вже гучніше, та за дверима ніхто не відгукнувся. Повернула ручку — двері було замкнено. Тоді видобула з маленької торбинки низку ключів. Коли двері відчинилися, вона швидко прослизнула всередину, причинила двері й ввімкнула світло.

Кімната була краща від тієї, в якій поселили її. Крім стандартного залізного ліжка, тут стояли ще два крісла, стілець із розвішеною на ньому формою обер-лейтенанта, велика шафа для одягу і комод, на якому лежали ремінь, пістолет та бінокль.

Мері замкнулася, вийняла ключ із дверей, перетнула кімнату, прочинила вікно й визирнула надвір. Вікно було просто над верхньою станцією канатної дороги, крутий дах якої примикав до муру замку. Мері повернулася до кімнати, видобула з торбинки згорнену в клубок линву з прив'язаною до одного кінця важкою гайкою, взяла бінокль й розташувалася край вікна. Тремтячи від холодного нічного вітру, навела на різкість і спрямувала бінокля вниз, уздовж канату. І нарешті побачила ледве видимий чорний вагончик, що шалено розгойдувався під поривчастим вітром.

Сміт із Шаффером простяглися на дашку, судомно вчепившись у підвіс, що з'єднував вагончик з канатом, — цієї миті єдиний для них якір порятунку. Поверхня вагончика вся взялася білою кригою, на якій їхні тіла ковзали в різні боки влад із жахливою хитавицею, ніде не знаходячи опори. Плечам, рукам і долоням діставалося куди більше, ніж Сміт доти сподівався. Але найгірше було попереду.

Шаффер підвів голову й поглянув униз. То було запаморочливе й по-справжньому страшне видовище. Вся долина під ними розхитувалася на сорок п'ять градусів то в один, то в другий бік. Щойно він бачив перед собою узлісся на західному схилі долини — і за мить долина провалилася кудись униз, а перед ним виникло узлісся вже зі східного її боку. Він поглянув угору, та краще не стало: тепер перед ним так само моторошно витанцьовували вогні «Шлосс Адлера». Вітер тужливо завивав у канатах. Шаффер заплющив очі, поклав голову між випростаними руками й застогнав.

— Все ще вважаєте, що кінь — найгірший засіб пересування? — запитав Сміт. Його голова опинилася саме навпроти Шафферової.

— О, де моє сідло й остроги! — простогнав Шаффер розпачливо.

Ще раз несподівано визирнув місяць, освітивши двох чоловіків своїм блідим холодним сяйвом. Вибравши мить, коли руки були не такі напружені, вони накинули на голови білі вилоги курток, намагаючись при цьому ще щільніше припасти до дашка.

У «Шлосс Адлері» двоє людей бачили, як угору повз, розгойдуючись, яскраво освітлений місяцем вагончик. Крізь польовий бінокль Мері чітко бачила дві людські постаті, випростані на дашку вагончика. З півхвилини вона стежила за ними, потім перевела погляд угору. Очі її розширились, обличчя скам'яніло. Вартовий з автоматом, що походжав за зубцями муру футів на п'ятдесят вище від неї, спинився й задививсь, як підіймається з долини вагончик. Але дивився він недовго. Тепло взутий і по вуха закутаний, він, однак, страждав від холоду. Це була не та ніч, щоб милуватися краєвидами. Він байдуже поглянув кудись у далечінь і знову заходив туди-сюди.

Саме байдужості бракувало двом на дашку вагончика, який проминув останню підпору й наближався до верхньої станції. Вирішальна мить була близько. Смітові раптом подумалося, що вони давно вже могли б лежати мертві на скелях за футів двісті нижче.

Він підвів голову. Місяць усе ще плив чистою прогалиною, але край нового пасма хмар уже швидко наближався до нього. Зубці замку й верхня станція були тепер просто над їхніми головами. На цьому останньому відтинку вагончик підіймався так стрімко вгору, що схил гори був уже за якихось кільканадцять ярдів од них. Сміт пробіг поглядом по схилу аж до самого низу: вартові з їхніми доберман-пінчерами здавалися там дрібними комашками.

— Воно їй пасує, правда ж? — раптом озвався Шаффер. На обличчі його з явилася тінь розпачу. — Чудове ім'я…

— Ти про що? — перепитав Сміт.

— Гайді.

— О Боже! — Сміт спостерігав, як швидко наближається верхня станція. — Її звати Етель.

— Вам не треба було цього мені казати. — Шаффер намагався підтримати розмову, хоча це йому не дуже й вдавалося. Вслід за Смітом він звів очі вгору й по довгій паузі повільно промовив: — Господи Боже! Погляньте, який крутий той проклятущий дах!

— Вже бачив… — Сміт видобув з піхов ножа й, коли вагончика різко гойднуло вбік, знову щосили вчепився за підвіску. — Тримайте ножа напоготові. І ради Бога, не упустіть його…

Місяць сховався за пасмом хмар, і долина поринула в темряву. Перед самою станцією вагончик сповільнив рух. Хитавиця зменшилася. Швидко, хоч і дуже обережно, Сміт і Шаффер попідводилися на ноги, тримаючись за канат, щоб не послизнутися на зледенілому дашку.

Передній край вагончика вже пірнув під дах верхньої станції. За мить, коли з ним порівнялася підвіска, Сміт метнувся вперед і вгору, всім тілом припавши до даху станції. Його права рука вдарила ножем — і лезо, пробивши шар криги, глибоко ввігналося в дерево. Ту ж мить на дах стрибнув і Шаффер, вганяючи в кригу свого ножа.

Лезо зламалося при самому руків'ї. Шаффер випустив з руки непотрібний уламок і безпорадно поповз униз. Він дряпав пальцями лід, але спинитись не міг. Піднісши ліву руку до рота, Шаффер зубами зірвав з неї рукавичку і щосили ввігнав нігті в лід. Тепер він сповзав трохи повільніше, але зовсім не спинився. Пальці вже не знаходили жодної зачіпки. Він знав, що зсувається до краю, і перше, що може потім трохи пригальмувати його падіння — це виступ скелі на двісті сорок футів нижче від краю кам'яного урвища.

Стрибок і удар ножем забрав у Сміта всі сили. Він ще кілька секунд полежав, перш ніж зрозумів: Шаффера поруч немає.