Поки Бог спить - Андрій Анатолійович Підволоцький

Данько ледве встигав за старим воїном. А тут ще й біль у плечі — досі нагадував про себе поєдинок із німцем. По дорозі вони бачили десятки людей зі смолоскипами, озброєних абичим — списами, різницькими ножами тощо. Вони бігали від будинку до будинку і голосно горлали.

— Що вони роблять, Боримире?!

— Що-що?! Вирізують місцевих бусурман. А ні — так ті їх не пожаліють, якщо у місто ввійдуть саладинові мамлюки.

Данько забіг на фортечне забороло і ойкнув від несподіванки: від міської брами аж ген до обрію — всюди були чужинські полки. їм не вдалося взяти місто «із ходу», і зараз вони готувалися до штурму: підкотили порок[54], піднесли драбини.

Проте їхній перший штурм не вдався. Русичі та франки стріляли з луків, кидали каміння, зіштовхували драбини рогачами. То тут, то там кільком бусурманам удавалося забратися на стіну, але їх одразу ж брали в мечі. Порок застряг десь на півдорозі, бо влучні руські стрільці вибили всіх, хто його котив. Зрозумівши, що перший штурм не вдався, сарацини відступили.

Та ненадовго. За годину вони знову пішли на штурм, але вже з протилежного боку. Гастон де Брієн наказав своїм воїнам припинити охороняти браму і відбивати новий штурм.

Однак і цей штурм не вдався. Та бусурмани були завзяті. І ось вони знову штурмують браму; прикрившись великими дерев'яними щитами, підкотили порок до самих воріт і почали їх трощити.

Штурм вщух лише тоді, коли зайшло сонце. Бусурмани, наче одна жива велетенська хвиля, відкотилися до свого табору. І тут воєвода Мирослав погукав усіх русичів на нараду.

Вони зібралися в тісне коло, обступивши свого улюбленого воєводу з усіх боків. Данько одразу ж помітив, як їх поменшало. Вирушило в похід понад дві сотні, а зараз їх менше п'ятдесяти.

Ступа, обвівши усіх важким поглядом, сказав:

— Сьогодні граф Раймунд Едесський, який запросив нас до себе, вмер. Ми чесно служили йому, та, на жаль, наша угода з ним на цьому закінчилась. Нам так і не пощастило побачити Єрусалим. Але я не думаю, що ми марно пройшли півсвіту. Ми виконали свій військовий обов'язок, і тепер у нас є вибір. Або залишатись в місті до кінця і покласти на Божу ласку. Ви всі бачите, як мало воїнів захищають місто. Самі його мешканці не хочуть за нього боротися. За день, за два воно впаде. Що тоді буде з нами, важко сказати: ті, хто не загинуть, потраплять у полон… Або ж ранком усією нашою силою кинутись на ворога і пробити собі шлях мечем до Тріполі. Але може статися, що ніхто… Ніхто не побачить наступний захід сонця. То як?

— Пробиватися!..Тільки пробиватися!.. Хоч хтось, та врятується! — загули русичі.

— Я так і думав. Тепер усім спочивати. А під ранок збираємось біля західних воріт — і хай Бог нас розсудить! Чи любо вам таке?

— Любо! Любо!

— Ось і добре.

Данько валився з ніг від утоми. Зранене плече ще нагадувало про себе.

Проте він знайшов у собі сили піти до Сірого, нагодувати його, напоїти, добре вичистити. Цей кінь — трофей того незабутнього поєдинку з комтуром Гуннаром — припав юнакові до серця. Хоч і норовистий, але швидкий та гарячий, наче вогонь. Він довго не давався новому господареві. Боримир навіть пропонував продати, від гріха подалі: «Ще невідомо, що він викине під час бою!» Та Данько не послухав — і правильно зробив. Тепер вони справжні друзі.

Молодий русич поплескав коня по загривку, дав йому кусень коржа. Сірий схопив хліб своїми тепдими губами і вдячно глянув на господаря. «їж, Сірий, їж. Як то буде завтра?»

Уночі Данькові не спалося. Він лежав на ряднині і дивився на небо. А це безмежне небо миготіло сотнями зірочок. У дитинстві Данькові казали, що то не просто зірочки — то душі вмерлих дивляться на людей. Десь там далеко на нього дивилися батько і мати, Левко й Лизогуб…

— Що, Данько, не можеш заснути? — Із темряви з'явилась постать Боримира Убийвовка.

— Не можу, друже Боримир! Думки не дають заснути.

— А, може, тобі страшно? Страшно померти — ось так, невідомо де і за що?

— Може… — неохоче зізнався Данько.

— Тоді розповім я тобі одну історію.

Жив-був богатир, і звали його Аніка. Був він славетний, багато розорив церков і монастирів, нажив собі велике багатство. Прожив він триста та дев'яносто літ та все берігся смерті. Одного разу захотів богатир розорити сам Єрусалим, зібрався й пішов у похід. І десь у цих місцях зустрів він Диво дивнеє — саму Смерть: лапи у неї звірячі, тулуб конячий, а голова — людська. Злякався тут богатир та й питає: а хто ти є? А Смерть йому і каже: я єсмь Смерть! Час уже тобі, славний богатирю, і честь знати, зажився ти на світі білому. Аніка ж почав перед Смертю вдаватися до крутійства. Дам, каже, я тобі сто мішків золота, тільки відпусти мене. Та Смерть каже: ні до чого мені твоє золото. Аніка каже, що він богатир великий, — Смерть відповідає, що знала багато великих богатирів. Аніка почав проситися у Смерті: відпусти мене, а я твій лик намалюю і щодня молитися йому буду. Та Смерть відповідає: ні до чого це їй. Схопив тут Аніка палицю свою та як замахнеться! А Смерть вихопила меч свій…

Боримир замовк, ніби обдумуючи свої слова.

— І що ж далі було, Боримире? — запитав Данько.

— А що далі? Махнула Смерть мечем — і вмер наш богатир…

Боримир знову замовк. На нічному небі так само миготіли зірки. І під їх пронизливим поглядом хлопець подумки поклявся, що