Поки Бог спить - Андрій Анатолійович Підволоцький

Бій розпочався.

Конрад не боявся смерті і свято вірив у перемогу. У свої удари він вкладав усю злість на нідерменшів, що так нахабно рвалися до тих самих висот, що й вищі люди.

Данько ненавидів Конрада. Ненавидів не тільки як супротивника, але й як носія червоного хреста на білому тлі. Червоного, як кров Левка, як кров Лизогуба, як кров невідомих братів, що гинули у німецькій неволі.

Супротивники були варті один одного. «Яке їхало, таке і здибало», — казали русичі і тримали кулаки. Тамплієри дружно молилися. Поєдинок на палицях має свої закони. Перемагає не лише сильніший фізично, а й спритніший, витриваліший, розумніший. Рухи бійців тільки збоку здаються повільними та незграбними. Насправді вони неповторно граціозні.

Після одного удару по умбону щита Данько відчув, що ліва рука вже не підкоряється йому. Та, зціпивши зуби, продовжив бій. У роті сухо, як на пательні, легені, здається, ось-ось розірвуться, мов старі ковальські міхи. Навіть щити не витримували поєдинку! А серце шалено калатало у бубон грудей.

Якоїсь миті храмовники, відчуваючи, що їхня бере гору, затягли свій гімн, струсонувши своїми горлянками вже затхле повітря.

Данько раптом із жахом усвідомив, що не витримає, ще трохи — і зламається. Сил майже не лишалося. Хотілося заволати, та судома безнадії зціпила щелепи. Руків'я палиці пекло долоні розпеченим залізом. Плутаючи язичницьку молитву і «отченаш», молодий воїн просив захисту в того, хто єдиний міг йому допомогти, створивши диво.

«Боже! Єдиний! Той, кому ми, люди, поклоняємось, але кожен по-своєму! Во ім'я Вітця, і Сина, і Святого Духа — Спаси і Збережи!»

І диво сталося. Конрад також був неймовірно виснажений і тримав щит з гербом ордену[51] трохи нижче, ніж потрібно. Коли Данько зробив свій останній удар, комтур не встиг добре прикритися. Палиця русича зачепила шолом храмовника. Дехто з глядачів навіть не помітив цього. Конрад ще мить продовжував стояти на ногах — і раптом упав горілиць, як падає підрубане дерево під своєю вагою.

Спів обірвався на півслові, зойком прокотився по лавах — і згас.

Данько протримався на ногах не набагато довше, а потім упав навколішки. Перед його очима пливли кольорові плями. Останнє, що він бачив, — це бліде, подібне до маски обличчя графа й обриси людей, що поспішали на допомогу…

…Конрад помер надвечір, так і не прийшовши до тями, хоча котрийсь із братів терпляче чекав його останньої сповіді.

…Третій хрестовий похід, незважаючи на несамовитість нащадка вікінгів та французьких графів, англійського короля Річарда Левине Серце, закінчився невдачею.

Ібрагім, провідник Конрада, дослужився до звання маршала ордену, був викритий як агент хашашинів і таємно страчений. Сам орден тамплієрів проіснував до 1307 р., коли французький король Філіп IV спокусився на гроші далеко не бідних «братів», звинувативши їх у єресі. Останній великий магістр (гросмейстер) ордену Жак де Моле прийняв аутодафе[52], але так і не зізнався, де сховані скарби ордену. їх шукають дотепер.

Інший орден, Тевтонський, який зародився саме під час III хрестового походу, процвітав аж до битви при Грюнвальді, а потім занепав. 1525 р. він перетворився на світську державу, а гросмейстер Альбрехт Гогенцоллерн став герцогом Прусським. Утім, слов'яноненависть передалася Пруссії у спадок.

Секта хашашинів ще довго плодила вбивць і наганяла жахна півсвіту. Від рук федаїв загинуло п’ять султанів, три халіфи, п'ять візирів, а також інші сильні світу цього. У 1256 р. монгольський хан Хулагу звільнив світ від цієї погані, підкоривши їхні фортеці. Однак саме слово «ассасин» залишилося в європейських мовах синонімом політичного вбивці.

…Данькові снився сон. Наче йде він вузькою стежкою. Навкруги суцільний морок, і тільки десь вдалині наче щось біліє. Данько підходить ближче і бачить велику кам'яну церкву, подібну до тієї, що у Царгороді. Якась сила штовхає хлопця зайти усередину, але він стримується і проходить повз неї…

— Данько, прокидайся! — хтось трясе його за плече.

— Зараз, Діду. Ще трошечки…

— Прокидайся! Бусурмани штурмують місто. Хлопець спросоння одразу не добирає, що й до чого, та це триває якусь мить. Ураз пригадується далека дорога, поєдинок із храмовником. Молодий воїн уже на ногах.

— Що сталося, друже Боримир? — Данько вже не каже йому «боярин», бо зараз він рівня досвідченому воїну. Він — лицар! А інші русичі — бойові побратими, друзі.

— Бусурмани дізналися, що граф Раймунд при смерті, ось і захотіли поживитися свіжатиною.

— Звідки ж вони дізналися?

— Звідки, звідки? Храмовники ж пішли геть із міста після того, як ти порішив їхнього фроінда