Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер

— А я бачив колоністів, які навпаки — радіють, що вирубано ліси в преріях, бо їм не треба надриватися, аби викорчовувати їх. Ви, Слідопите, любите їсти хліб, а пшениця не визріває в тіні дерев.

— Зате там визрівають чесність, добрі наміри й любов до всього сущого, Джаспере. Навіть добродій Кеп скаже тобі, що безліса рівнина скидається на пустельний острів.

— Ну, це, може, й так,— втрутився в розмову Кеп,— але пустельні острови теж не без користі: за ними уточнюється курс кораблів. А взагалі, як на мій смак, то я б ніколи не сумував через те, що на якійсь рівнині нема дерев. Як природа подарувала людині очі, щоб вона бачила світ, і створила сонце, щоб було видко, так само вона створила для чогось і дерева, і для чого ж іще, як не для того, щоб з них будували кораблі, а вряди-годи і який будинок; я взагалі не бачу великої користі в дереві, особливо ж у тому, на якому не висять ні мавпи, ні плоди.

На цю сентенцію провідник не відповів нічого, лише тихим голосом спонукав супутників до мовчання. Весь той час, коли майже пошепки точилися описані вище розмови, піроги, сховані у чорній млі, що залягла під високими деревами західного берега, повільно пливли за водою, а весла тільки допомагали підтримувати потрібний напрямок руху та положення пірог. Сила ж течії постійно мінялася: в одних місцях річка, здавалося, стояла нерухомим плесом, а в інших вона мчала із швидкістю понад дві, а то й три милі за годину. На порогах же вона летіла з такою швидкістю, яка для непризвичаєних видавалася страшною. Джаспер вважав, що години за дві їх донесе за течією до гирла Освего, і вони із Слідопитом вирішили, що краще й далі так пливти за водою, принаймні доти, доки поминуть найнебезпечніші місця на новому для них шляху. Розмови велися стишеним голосом. Хоча довкола у величезному і майже безкрайому лісі й панувала глибока тиша, але досвідчене вухо могло почути, як природа розмовляє серед нічної глушини. Чути було подихи тисяч і тисяч дерев, хлюпотіла, а деінде й оглушливо ревла, перегукуючись у берегах, вода; час від часу долітав хрускіт гілки а чи скрипіння якогось велетенського стовбура, що терся об не меншого велета. «Лише ніде не було чути голосу живої істоти. Правда, один раз Слідопиту здалося, ніби десь далеко завив вовк (а вони ще подекуди бродили в цих лісах), але той звук був миттєвий і такий невиразний, що його могла породити й перенапружена уява. Одначе в ту мить, коли Слідопит попросив усіх замовкнути, його сторожке вухо вловило своєрідний звук, немовби хтось відламав від стовбура суху гілку, і долинув він нібито із західного берега. Всі,-кому знайомий цей своєрідний звук, мабуть, знають, як швидко його сприймає вухо і як легко відрізняє воно тріск паліччя під ногами від усякого іншого лісового шуму.

— На березі людські кроки,— упівголоса промовив до Джаспера Слідопит.— Невже трикляті ірокези зуміли без човна перебратися із зброєю через річку?

— Це може бути делавар! Він міг піти слідком за нами берегом, знаючи, де виглядати нас. Давайте я підпливу ближче до берега й розвідаю.

— Рушай, хлопче, тільки пильнуй, щоб не хлюпав веслом, і нізащо не виходь на берег без певності.

— А чи розсудливо це? — озвалася Мейбл з такою поривчастістю, що її голос пролунав необачно дзвінко.

— Вельми нерозсудливо, красуне, якщо ви так голосно балакатимете. Мені приємно після довгих років, коли я чув тільки чоловічі голоси, слухати ваш ніжний, лагідний голос, але не треба, щоб він зараз так часто чи так гучно лунав. Ваш батечко, хоробрий сержант, скаже вам, коли ви з ним зустрінетесь, що в розвідці найдорожча якість — мовчання. Ну, відчалюй, Джаспере, і доведи ділом, що ми не помиляємося в твоїй обачності.

Минуло десять тривожних хвилин, відколи морок поглинув Джасперову пірогу, котра відпливла від них так нечутно й так хутко розтанула в темряві, що Мейбл навіть повірити не було коли, що юнак і справді зважився на такий величезний, як їй, уявлялося, ризик. Весь- цей. час вони пливли у своїй пірозі за водою, не те що не розмовляючи, а, сказати б, не дихаючи: таке велике було їхнє бажання не пропустити щонайменшого звуку, який міг би долетіти з берега. Проте довкола, як і досі, панував усе той же урочий і, мабуть, буде без перебільшення сказано,— величний спокій; тільки хлюпотіння води, що обтікала якісь дрібніші перешкоди, та шурхіт листя на деревах порушували сон принишклого лісу. Нарешті знову долетів ледь чутний хрускіт паліччя, й Слідопитові здалося, ніби на березі озвалися чиїсь приглушені голоси.

— Можливо, я помиляюся, — промовив Слідопит,— бо уява часом малює те, чого бажає серце, але мені здається, що на березі впівголоса озвався делавар.

— Хіба у дикунів небіжчики ходять після смерті? — запитав Кеп.

— Так, і не тільки ходять, а ще й бігають по своїх щасливих мисливських угіддях того світу, але тільки там і більш ніде. Червоношкірий розлучається з землею, як тільки він віддасть богові душу. 1 не дано йому після останнього подиху блукати побіля свого вігвама.

— Я бачу якийсь предмет на воді! — прошепотіла Мейбл; відтоді, як відплив Джаспер, вона й на мить не відвела очей від того місця в темряві, де він зник.

— Це пірога! — з великим полегшенням відказав Слідопит.— Напевне, все гаразд, бо якби щось було не так, хлопець якось дав би про це знати.

За хвилину обидві піроги знову були поруч, і всі впізнали силует Джаспера, що стояв у кормі. У носовій же частині піроги спиною до них сидів чоловік, у якому, коли молодий матрос повернув човна, Слідопит і Мейбл упізнали особу делавара.

— Чингачгуче!.. Брате мій!.. — вигукнув Слідопит тремтячим від хвилювання голосом делаварською мовою.— Вождю могікан! Яка радість моєму серцю! Ми ж з тобою стільки воювали разом і бачили стільки крові, а цього разу я боявся, що більше вже нам не бачитись.

— Хуг!.. Мінги — скво! На поясі у мене три їхніх скальпи. Куди їм перемогти Великого Змія делаварів! У їхніх серцях немає крові, а всі їхні думки зараз уже на зворотному шляху через води Великого озера.