Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер
— Хай усі мої молоді воїни, окрім двох, що на кінцях піроги, пливуть до берега і забирають свою зброю. Хай,— сказав вождь ірокезів,— ці двоє переправлять пірогу.
Ірокези мовчки підкорилися цьому розпорядженню, залишивши Джаспера з тим ірокезом, який знайшов пірогу, а Чингачгук непомітно пірнув на дно річки й переждав, доки пройшли вороги. Бовтання ніг, сплески рук та перегукування незабаром сповістили, що четвірка індіян, на яких вони натрапили з пірогою, попливла до берега. Переконавшись у цьому, делавар висунув голову з води, став на своє попереднє місце і почав думати, що хвилина для дії настала.
Менш витримана, ніж цей воїн, людина, мабуть, тут-таки завдала б задуманого удару, але Чингачгук знав, що позаду, на порогах, ще повинно бродити чимало індіян, і він був надто досвідчений воїн, щоб ризикувати без доконечної потреби. Тому він дав змогу ірокезові дотягти пірогу до глибокого, звідки всі троє рушили плавом у напрямку до східного берега. Одначе замість того, щоби пхати човен уперед, делавар з Джаспером, як тільки відчули, що течія сягнула найвищої сили, почали гальмувати рух піроги до берега. І робили вони це не раптово й помітно, як це напевне робила б, удавшись до таких хитрощів, кожна цивілізована людина, а повільно й поступово, тож ірокез спочатку не міг нічого второпати, гадаючи, що йому так важко від сильної течії. Під дією таких протилежних за напрямком сил пірогу, зрозуміло, стало зносити за водою, і десь за хвилину вони опинилися на ще глибшому місці вже перед самим порогом. Тут, одначе, ірокез хутко збагнув, що з пірогою коїться щось незвичайне, і, озирнувшись назад, уперше побачив, що йому чинять опір його товариші.
Друга натура, що породжується в людини звичкою, миттєво підказала молодому ірокезові, що він сам на сам з ворогами. Розплескуючи обабіч себе воду, він уп’явся Чингачгукові в горло, й обидва індіянини, зовсім облишивши пірогу, зчепилися, мов тигри. В темряві глупої ночі, борсаючися в обіймах шаленої стихії, готової поглинути кожного, а. найперше тих, що зіткнулися в боротьбі не на життя, а на смерть, ці два вояки, здавалося, не пам’ятали вже нічого на світі, крім дикої люті й бажання перемогти один одного.
Джаспер став тепер повним володарем піроги, яка, погойдуючись пір’їнкою на хвилях, що розходилися від місця двобою смертельних ворогів, швидко летіла за водою. Перш у юнака майнула була думка кинутися на допомогу делаварові, але важливість захоплення човна видалися йому в стократ більшою, коли він почув, як тяжко дихають воїни, вп’явшись один одному в горло, і він чимдуж погнав пірогу до західного берега. Досягши його невдовзі, він після короткого пошуку знайшов решту загону й переодягся. Кількох слів цілком вистачило, щоб пояснити становище, в якому він залишив делавара, та з’ясувати, яким робом йому пощастило заволодіти пірогою.
Коли ті, що чекали на Джаспера, вислухали його розповідь, запала глибока мовчанка, бо кожен став напружено ловити найменший шурхіт, безнадійно сподіваючись хоч якось відгадати долю герцю, який відбувся чи, може, й досі відбувався між індіянами. Та марно: за неугавним клекотом води на порогові нічого не було чути; ірокези, щоб уберегти таємницю й приховати свої подальші наміри, дотримувалися мертвої тиші.
— Бери оце весло, Джаспере,—спокійно промовив Слідопит, хоча уважним слухачам його голос здався сумнішим, ніж звичайно,— і пливи за нами. Лишатися тут довше небезпечно.
— А Змій?
— Великий Змій в руках у свого Великого Духа; і буде він жити чи помре — то залежить від волі провидіння. Ми йому нічим не можемо допомогти, а сидячи тут склавши руки й базікаючи про свої прикрощі, мов тонкосльозі жінки, ми багато чим ризикуємо. Оця темрява нам дуже до речі...
Голосний, довгий і пронизливий гук на тім боці обірвав провідникові слова.
— Що б мав означати цей рев, добродію Слідопите? — поцікавився Кеп.— Адже це більш схоже на виття диявола, ніж на голос людської істоти.
— Назвавши їх дияволами, ви не дуже помилилися. Отой дикий вереск — окрик радощів, він свідчить про перемогу. Можна не сумніватися, що тіло Змія, живого чи мертвого, тепер у їхніх руках.
— А що ж ми!..— вигукнув Джаспер, відчувши біль щирого каяття на думку, що, може, нічого й не сталося б Із товаришем, якби він не покинув його напризволяще.
— Нічим, хлопче, тепер ми не можемо зарадити вождеві. Нам самим треба якомога швидше тікати звідси.
— Навіть не спробувавши врятувати його?.. Навіть не довідавшись, живий він а чи мертвий?
— Джаспер має слушність,— хрипким і здушеним голосом сказала Мейбл.— Я не маю страху, дядечку, і готова сидіти тут доти, доки ми дізнаємося, що трапилося з нашим другом.
— Ай справді слушна ідея, Слідопите,— вставив Кеп.— Справжній моряк не може покинути свого бойового товариша в біді; і я радий довідатися, що такі шляхетні почуття існують і серед прісноводої братії.
— Ет! — заперечив нетерплячий провідник, виштовхуючи пірогу на бистрінь.— Ви ще мало навчені, а тому й не боїтеся нічого... Якщо вам дороге життя, то думайте тільки про одне: як би швидше дістатися до залоги, а делавара залиште у владі провидіння. Що вдієш! Олень, коли занаджується до солонців, таки врешті-решт натрапляє на мисливця!
РОЗДІЛ VII
І це та Ярроу — річка мила,
Що я побачить так жадав,
А нині мрію ту розбила,
Що в серці я своїм плекав?
Хоча б де менестрель з’явився
Й на арфі душу звеселив,
Бо смутком світ весь оповився
Й печаллю серце полонив.
Вільям Вордсворт. «На відвідини Ярроу»
Нічні краєвиди не були позбавлені величі, і коли пірога, залишивши стоянку, опинилася у владі стрімкої й могутньої течії, вразлива й благородна душею Мейбл відчула, як заструменіла в її жилах кров і запашіли щоки. Хмари розійшлися, і темінь ночі порідшала, однак високі дерева, що нависали над водою, кидали на річку таку непроглядну тінь, що піроги пливли в суцільній чорній смузі, яка надійно приховувала їх від ворогів. Однак у кожного з утікачів
