Дума про Хведьків Рубіж - Володимир Худенко

(Орест Субтельний. Історія України)

І

Галя знову захворіла. У неї було щось негаразд із легенями із самого дитинства. Десь два рази на рік дівчина відчувала слабкість, починався сильний кашель. Кашляла кров’ю Максим Оді крутився коло неї, давав якийсь відвар із трав, клав під шию примочки і міняв час од часу хустинки, у які кашляла дружина. Їх доводилось міняти часто, бо те полотно не встигне він озирнутися, виявляється просяклим кров’ю. Ті ліки мало допомагали, хвороба, швидше за все, через деякий час відступала сама по собі. Максим враждував навіть на якийсь особливий пристріт, бо ж мало що міг удіяти. От і сьогодні вночі хвороба знову дала про себе знати.

Може, й зурочив хто.

Незвичайна дівчина — Галя. Уже багато-багато років Максим ні з ким так не розмовляв, окрім Галі. І це в чомусь навіть не тільки через їхню духовну близькість. Просто з Галею було цікаво говорити, вона все розуміла і багато знала, а що не знала, тому швидко навчалась. От, наприклад, такий випадок: одного дня їздили вони на ярмарок, далеченько так, і застали ночі. Максим та Степан тоді биту годину запекло сперечались, куди точно їхати, бо заблудили трохи. Дійшло до крику.

— Знаєш, отамане, їдь куди хочеш: потопимось у болоті — то хай, та возів же шкода.

— Ти мене учити будеш? — сердито процідив крізь зуби Максим.

— Ага. Повчи його. Цабе, — смиконув волів.

— Куди цабе, недоумок? Ти де шлях визначати вчився? Як у мамки цицьку шукав?

— Нехай краще в мамки цицьку, ніж клопотів на голову.

— Так куди ж ти в бісової матері вернеш?

— На кудикину гору…

— Ума вставить?

— Годі вам! — Галина злізла з підводи. Відійшла трохи вбік. Підняла руку до зірок. Щось відміряла вказівним пальцем.

— Там схід. Вліво трохи. Розвертай!

Очманілі суперники ще трохи, постояли вирячивши очі і розійшлись.

Максим довго мовчав. Роздумував, тоді каже:

— Чуєш, Галю! А ти де навчилась зорі читати?

— Та то… Давно, ще як малою була, у нас троє бурсаків ночувати просились, у тітки себто. Це ввечері було. Пам’ятаю, один був п’яний, а двоє ні, може так, захмелені. От сиділи вони на призьбі, ті двоє себто — на зорі пальцями тикають. А мені то все й цікаво. Підбігаю я до них:

— А розкажіть і мені, дядечки, про зорі.

— А що тобі, дитинко, розказати?

— А все!

— Ну слухай.

То добре мабуть, що захмелені вони були, довго-довго розказували і про Чумацький Шлях, і про Великий Ківш, Малий Ківш та ще багато чого, а тоді й питають:

— А що ти, доню, зрозуміла?

Питають і сміються. А я їм все і розказала. Кожну зорю показала, а тоді й кажу в кінці:

— Себто отам Сонце буде сходити — там схід, отам заходити — там захід, отам північ, а там південь, Місяць отам буде і ще… скоро полуніч.

Я розсміялась і в хату побігла. А ті бурсаки довго-довго тоді ще сиділи й розмовляли, мабуть, про мене, бо все казали:

— Ну і дівчинка грамотна!

— Оце так дитина!

Потім вони ще наставляли тітку обов’язково віддати мене в якусь панську школу для дівчаток. Тоді переночували й подались собі, а мене ніхто нікуди й не оддав — куди там…

— А даремно, — цілком серйозно і задумливо мовив Максим.

ІІ

— Ну що, заснула?

— Ага.

То Максим про донечку — Наталку. Вередлива вона в них, чесне слово, Галина ледве вклала. От тепер посідали під вербами та й сидять. Пихтить у Максима люлька. Він багато курить. Навіть занадто.

— Заспіваємо?

— Давай!

Говорити не хочеться, то вони співають. Галя гарно співає, Максим не дуже, але любить співати. На високих переливах Галин голос змінюється, починає ніби картавити — наче струна бандури, яку трошки торкнули ребром долоні. Максиму подобається вслухатися в Галин спів. Він наче тоне, розчиняється в її прекрасному голосі, у душі наче тане лід, і все єство наповнюється теплом. Він обнімає дружину за плечі. Приголублює.

Туман поле…

Туман поле покриває,

Мати сина виганяє,

Іди, синку…

Іди, синку, пріч від мене,

Нехай тебе орда візьме…

Мене, мамо…

Мене, мамо, орда знає,

Пивом — медом  напуває.

— Ти чого, Максиме?

Чоловік захвилювався і закрив очі рукою.

— Тобі погано, любий?

— Та ні, ні, серце… То так? Пісня дуже сумна…

— То давай іншої. Якої ти хочеш?

Подумав трохи.

— Оцю я люблю…

І почав…

Ой да похилилась над Роменкою калина,

Ой да відцуралася кохана дівчина.

А у тої дівчиноньки очі   сірі-сірі

І скребуть тепер у серці  дикі, люті звірі.

А у тої дівчиноньки біле-біле личко,

Зростом лиш вона не дуже — зовсім невеличка.

Ой калина віття ламле, падає у воду,

Не знайти у тім проваллі ні моста, ні броду.

Ой калина вся обмерзла — обпеклась морозом,

А мені  на серці тяжко, горло душать сльози.

Ой калино-калинонько, сохнеш над водою,

Сядем поруч — я посохну разом із тобою.

Ой калина похилилась, віттями накрила.

Де вона, скажи, в кохання та страшенна сила?

Потекла Роменка-річка прахом світ за очі.

Вже впеклися безкінечні горобині ночі.

Ой калино-калинонько, не піду додому,

Буду долю доживати у краю чужому.

Буду вештатись, нещасний, по цілому світу,

Не чекатиму від рідних звісточки-привіту.

А як я впаду померлий десь якоїсь днини —

Най труну мені застелять вітами калини.

Ця простенька пісенька була порятунком для стомленої й хворої Максимової душі. Почув він її уперше в турецькій невільницькій тюрмі від смертельно пораненого бранця-запорожця. Вона вразила і захопила Максима, бо не була схожа на ті тисячі тужливих пісень, які щосили звучали тоді по Україні. Невибаглива мелодія навіть не була покликана допомогти відобразити якісь епічні роздуми чи описи, нічого — просто нещасливе кохання.

Ніхто не застелив калиновим віттям труну того хлопця. Ніхто не кинув туди навіть калинової трісочки. Ніхто не кинув, бо нікуди було кидати. Бо не було ні труни, ні навіть поганої ганчірки, в яку б замотали худий знівечений труп. Витягли, як падло, з темниці і понесли. Хтозна куди. Максима постійно