Знамення Долі - Роджер Желязни

— Ах це… — Він різким помахом руки відкинув моє припущення. — Це були просто ділові поїздки. Доводилося якось оплачувати рахунки. Ти думаєш відвідати предків?

Дивне питання. Дивне і несподіване. Жоден з нас раніше ніколи не згадував про батьків, хіба що в самих загальних словах.

— Навряд чи… — Відповів я. — А як поживають твої?

Він зловив мій погляд і якийсь час дивився мені прямо в очі. Його незникаюча посмішка неначе стала ще ширше.

— Важко сказати, — нарешті відповів він. — У нас немає зв'язку… е-е… в деякому розумінні.

Я посміхнувся у відповідь.

— Це почуття мені теж знайоме.

Ми закінчили свій сніданок і випили по останній чашці кави.

— Значить, з Міллером ти зустрічатися не будеш? — Запитав він.

— Ні.

Він знизав плечима. Нам принесли рахунок, і його вхопив Люк.

— Сьогодні пригощаю я, — оголосив він. — Врешті-решт, у мене ще поки є робота.

— Можливо, колись я зможу відплатити тобі тим же за спільним обідом. Спасибі, — відповів я. — Ти де зупинився?

— Момент… — Він засунув руку в кишеню сорочки, витягнув коробку сірників і кинув її мені.

— Ось… Мотель «Нью-Лайн», — сказав він.

— Як щодо шести годин?

— Іде!

Він розрахувався з офіціантом, і ми вийшли на вулицю.

— До зустрічі, — кивнув він.

— Ага.

Прощай, Люк Рейнард, дивна людина. Ми прожили поруч майже вісім років, непогано проводили разом час, бігали підтюпцем, займалися спортом, іноді призначали побачення одним і тим же дівчатам…

Він знову змусив мене задуматися про нього — сильний, розумний, такий же «Кіт, який гуляє сам по собі», як і я. Між нами немов існував якась зв'язок, сенс і зміст якого я ніяк не міг повністю вловити і зрозуміти.

Я повернувся до автостоянки біля мого колишнього будинку і, перш ніж закинути в кабіну сумку і завести двигун, перевірив, чи все в порядку під кришкою капота і днищем машини. Потім я повільно поїхав, поглядаючи по сторонах.

Все це було таким новим і цікаво вісім років тому… Тепер же я говорив всьому, що мене зараз оточує, «прощай». За останній тиждень я сказав уже те ж саме всім, хто для мене хоч що-небудь значив… крім Джулії.

Так, такі речі завжди відчуваєш бажання відкласти на потім.

Але тепер часу на це вже не залишалося. Зараз або НІКОЛИ. До того ж моя цікавість була-таки порядком збуджена. Я заїхав на стоянку біля магазину і в будці телефону-автомата набрав її номер.

Мені ніхто не відповів. Можливо, вона працювала тепер за цілодобовим графіком і у неї якраз випала денна зміна, а можливо вона просто приймала душ або пішла в магазин. Я вирішив, що простіше всього прямо зараз заїхати до неї додому, тим більше, що це було зовсім поруч. Той предмет, про який вона згадувала у листі… І який мені нібито потрібен, був хорошим приводом для того, щоб побачити її в останній раз.

Я покружляв навколо кілька разів, поки не видивився вільне місце на стоянці. Потім замкнув дверці машини, дійшов до кута і повернув направо. Час йшов, і стало помітно темніше. Десь поблизу гавкав собака.

Я пройшов квартал і підійшов до величезного вікторіанського особняка, який колись переробили у багатоквартирний будинок. З фасаду її вікон не було видно. Вона жила на останньому поверсі, і вікна її квартири виходили на іншу сторону.

Крокуючи по доріжці, що вела до парадного входу, я намагався придушити сентиментальні спогади, але мені це не вдавалося. Спогади про ті часи, коли ми були разом, раптом нахлинули на мене разом з купою напівзабутих почуттів…

Я навіть зупинився. Навіщо все це? Нерозумно було взагалі приїжджати…

«До нещастя або щастя, але істина проста — ніколи не повертайся в колишні місця… «— пробурмотів я. Навіщо мені знадобилося розтривожити все те, про що я давно вже навіть і не згадував? І все ж…

Чорт мене забирай! Та ж я справді хотів побачити її ще раз. І ніякий лист тут ні при чому.

Я ступив на ганок і піднявся по східцях. Двері під'їзду виявилися відкритими, і я ввійшов всередину.

Те ж саме, до дрібниць знайоме фойє, та ж блякла і змучена фіалка в горщику, із запорошеним листям на столику перед дзеркалом у позолоченій рамі, яке не раз відбивало — злегка викривляючи при цьому — наші обійми.

Обличчя моє здригнулося — на відображенні, коли я проходив мимо.

Я почав підніматися по щаблях, покритих зеленою килимовою доріжкою. Звідкись знову долинуло виття собаки.

Перший проліт не викликав у мене ні найменшої підозри. Все було абсолютно таким же, як і завжди. Я проминув короткий прохід повз збляклі гравюри на стіні і став підніматися по щаблях другого прольоту. На половині шляху мені почувся згори дивний звук, що нагадував дряпання, а потім наче щось покотилося, щось на зразок пляшки або вази, яку котили по дерев'яній підлозі. Потім знову настала тиша, порушувана шелестом листя в кронах дерев. У мені ворухнулося слабке, але недобре передчуття, і я прискорив ходу. В кінці прольоту я затримався. На вид все було в порядку, але я відчув незрозумілий запах, я не міг визначити, що це таке — щось солодке, липке, брудне і майже напевно органічного характеру.

Я підійшов до дверей Джулії і кілька секунд стояв, чекаючи і прислухаючись.

Тут запах здавався сильніше, але ніяких звуків не було чути.

Я несильно постукав по темному дереву дверей. На мить мені примарився якийсь шерех всередині, але лише на мить. Я знову постукав.

— Джулія! — Покликав я. — Це Мерль.

Тиша. Я покликав голосніше.

Щось з гуркотом повалилося.

Я посмикав ручку. Було зачинено.

Тоді я смикнув, повернув, рвонув і висмикнув ручку з пластинкою кріплення замку разом з самим замком.

У той же момент я негайно відскочив вліво, до того місця, де знаходилися петлі, на яких підвішувалися двері. Я витягнув ліву руку і ніжно надавив кінчиками пальців на дверну панель.

Двері плавно прочинились на пару дюймів. Пауза. Ніяких нових звуків. У щілину мені було видно лише ділянку стіни і підлоги, акварель на стіні, шматочок червоного дивана і зелений килим. Я прочинив двері ще трохи.

Запах посилився.

Я зробив півкроку праворуч і натиснув сильніше.

Нічого…

Коли я побачив її, то відразу ж відсмикнув руку. Вона лежала поперек кімнати в крові.

Кров була всюди — на підлозі, на перевернутих і розкиданих меблях, розірваних подушках.

Я придушив бажання відразу кинутися вперед.

Замість цього я повільно зробив крок вперед, потім ще один, до межі напружуючи всі органи чуття.