Під завісу - Ростислав Феодосійович Самбук

— Він кілька разів дзвонив мені, обіцявся прийти на виставу, однак не дотримав слова.

— Робота…

— Все одно міг прийти.

— Писав мені, що рідко буває в місті. Усе з бандами воює.

Віра зітхнула.

— Скоро їх не буде.

— А в нас у сусідньому селі ще кількох активістів.

— На що вони сподіваються?

— А-а… — махнув рукою Андрій. — Вони нас ненавидять, їм усе наше — смерть. Ось у спину й стріляють. Так, як Коршун.

— Нам у театр листи надсилають. Пишуть, коли радянські п'єси гратимемо, наплачемося.

— Пусте. Їх жменька залишилась. Я так думаю: хто несвідомо в ліс пішов, давно вже зброю кинув. Есбісти не здаються, а в них руки в крові, нема куди подітися.

— Хай їм грець, — безжурно хитнула головою Віра. — Вітай Пилипа, ми вже прийшли. Оце наш гуртожиток.

Андрій несміливо пригорнув її, Віра гаряче дихнула йому в обличчя, та одразу вивільнилася й задріботіла до брами. Зупинилася на сходах, помахала Андрієві, і той пішов, не здогадуючись, що Віра стоїть біля самісіньких дверей і дивиться йому вслід.

А він ішов і згадував те літо сорок п'ятого року, коли вперше побачив Віру.

Було це в лісовому селі Острожанах на Волині. У Віри померла мати, і батько — полковник, дивізію якого перекидали на Далекий Схід, забрав дочку з дитбудинку й залишив тут у бабусі.

Те літо видалося в Острожанах тривожним. Навколо села блукала бандерівська банда Коршуна. Голові сільради Демчуку, лейтенантові Бутурлаку, який після поранення перебував у Острожанах, стало відомо, що Коршун вночі збирається напасти на села. Чоловіків в Острожанах майже не було — ще не повернулися з фронту, і лейтенант Бутурлак дав згоду на те, щоб двоє підлітків — Андрій і Пилип — узяли участь в обороні села.

В Андрія руки свербіли на бандерівців. Коршун був його дядьком. Крім того, хлопець знав, що в банді перебуває його двоюрідний брат Грицько Жмудь, син острожанського куркуля, котрий втік з гітлерівцями.

Із Жмудями в Андрія були свої рахунки: після смерті матері всю війну наймитував у них.

І ось настала та тривожна ніч.

Бандерівці вийшли з лісу, коли небо вже почало сіріти й востаннє непевно пугикнув сич. Постояли трохи на узліссі, потім троє, розосередившись, рушили до села, а двоє залишились у чагарнику.

Бутурлак вилаявся: Коршун виявився обережнішим, ніж він гадав, і вирішив почати з розвідки боєм.

Коли троє підійшли до рівчака, який ділив луг навпіл, рушили до села й ті двоє, що залишилися.

«Певно, Коршун і Грицько», — подумав Андрій.

Лейтенант повів кулеметом, шукаючи ціль. Добре, що Коршун не залишився на узліссі. Тепер можна буде відрізати їм відступ до лісу.

Головне, аби в оборонців села витримали нерви, щоб підпустили бандерівців до самісіньких хат.

Перейшовши потічок, троє розосередилися ще більше, і це свідчило про кмітливість ворога. Коршун діяв правильно й застраховував себе од несподіванок.

Коли троє наближалися вже до хат, двоє тільки-но перейшли потічок.

Андрій, який лежав поруч лейтенанта, почув, як той стиха мовив:

— Шкода, що вони так розосередились…

З клуні вдарила автоматна черга: першим відкрив вогонь «яструбок» Вербицький і зробив це вчасно, бо одному з бандерівців залишилося всього кілька кроків до спіжарні на сусідній садибі.

Двоє, які щойно подолали потічок, зупинилися. Бутурлак полоснув по них чергою, та не влучив, бо ті побігли назад до рівчака, ще кілька кроків — і заховаються…

Бутурлак послав ще одну чергу, та нараз перед стосом дров, де він примостився, вибухнуло полум'я: хтось із бандерівців кинув гранату.

Лейтенант ткнувся обличчям у дрова, кулемет замовк. Андрій кинувся до Бутурлака, схопив його за плечі.

Бутурлак розплющив очі, прошепотів:

— Здається, мене оглушило… Допоможи Вербицькому!

Андрій побіг до клуні, де засів «яструбок».

Вербицький одразу зрозумів тактику лейтенанта: відрізати бандерівців від лісу. Скосивши першого, він зістрибнув з горища клуні й побачив директора школи Ротача, який біг з сусіднього двору, стріляючи на ходу.

— Вперед, — закричав Вербицький, — бо ті двоє бандерівців уже в селі!

Перестрибнув через огорожу й побачив, як вибухнула граната на подвір'ї, з якого строчив Бутурлак. Кулемет одразу замовк.

До подвір'я метнулась чорна тінь. Вербицький хотів прошити її автоматною чергою, але не встиг: сухо ляснув поодинокий постріл, дивний серед автоматної тріскотняви, й бандерівець упав.

— Молодець, Ротач! — вигукнув Вербицький. — Шукай третього! Де третій?

Відразу одержав відповідь: застрочили з-за сусідньої хати.

Щось вдарило Вербицького в плече й кинуло на спину. Він упав, ударившись об дерево потилицею, проте свідомості не втратив. Хотів підняти автомат, та рука не слухалася. Побачив, як югнув до хати Ротач, щось крикнув йому, однак все одно той би не почув.

Ротач упав.

— Ну, чого ж не стріляєш?! — крикнув Вербицький розпачливо.

Водночас біля хати, з-за якої щойно били чергами, вибухнула граната, через кілька секунд друга. Це Ротач вирішив закидати бандитів гранатами.

Після третього вибуху стрілянина припинилася, запала тиша, й Вербицький, хитаючись, підвівся. Ступив крок, але голова пішла обертом, і він упав на руки Андрія, котрий саме забіг на подвір'я.

— Де Пилип? — запитав Вербицький, насилу розплющивши очі. — І що з лейтенантом?

Андрій вказав на сусідню клуню, звідки лунали поодинокі постріли.

— Пилип там. Чуєте, стріляє… А лейтенанта, здається, поранено.

— Чого ж ти тут? — У голосі Вербицького Андрій почув осудливі нотки. — Допоможи йому!

Повторювати Андрієві не було потреби. Хлопець кинувся назад.

Лейтенант лежав, незручно підібгавши під себе руки.

— Володимире Гавриловичу!.. — нахилився над Бутурлаком Андрій. — Ви чуєте мене?

Лейтенант розплющив очі.