Діамантовий берег - Іван Юхимович Сенченко
Хлопці присіли біля нього, і Пилип поцікавився:
— Знову комусь щось подарував?
— Еге, — зітхнув Тимофій. — Володьці батькову бритвочку «Мефісто»…
В цей час за спиною у них зашелестіли кущі, з кущів вийшов Куприк. Куприк все життя мріяв стати матросом, але що був маленького зросту, то вдавався до всіх хитрощів, щоб підрости. Він хапав себе руками за голову і намагався підтягти своє тіло вгору. А це додумався ось до чого. Куприкові батьки зарізали свиню; зайве м’ясо, як водиться, вирішили розпродати сусідам і, щоб було чим важити, позичили в Олиної матері пружинні терези — безмін[1]. Безмін дуже сподобався Куприкові; він прикріпив його до скоби, вбитої в сволок, накинув на гачок безміна петельочку, ухопився зубами за петельку і почав підтягатися вгору і вниз. Це він робив для того, щоб видовжилося тіло. Пружина, однак, не витримала експерименту, розтяглася. На сцену наскочив Куприків батько.
Тепер Куприк ішов, раз у раз обсмикуючи труси, щоб вони не так щільно приставали до тіла і не терлися об шовкову Куприкову шкіру.
— Ось і Куприк! — обізвався бадьоро Пилип. — Сідай з нами.
Куприк охоче б присів біля приятелів, але завагався і відповів тихо:
— Нічого, я й постою.
Сиділи, хто міг, стояли, хто не міг. Мовчали, і кожен думав своє. Найцікавіші думки були в Пилипа. «Ох же ж і дурний я, що на голубенят звернув, — мовчазно вигукнув він. — Якби сказав, що це дикі куріп’ята, тоді б нічого й не було б. Ех, коли б же мені був той розум, що тепер!»
Пилип поділився своїми думками з Хомою. Хома скрикнув:
— Або дикі перепеленята! — І сам захопився перспективами, які відкривалися перед ними. Адже ще були дикі горобенята, дикі каченята, пташепята горлиць, галченята…
— Вдруге так і скажемо: це дикі горобенята або каченята…
Хома розійшовся і збирався згадати ще чимало пташенят різних порід, але не встиг. Бо саме в цей час примчав Женька з слідами мокрого материного віника на спині і, ще не добігаючи до приятелів, закричав:
— Ура! Новина, хлопці! Григорій Савич збирає екскурсію. Чесне слово! Я сам чув. Стоять біля хвіртки з моїм батьком, говорять: «Як отак вони без діла ганяють собак на вулиці, то краще їх спорядити у далеку мандрівку; хай світу побачать, а то зовсім зледащіють». А тоді кажуть: «До чого дійшло, що он Пилип з Хомою уже жабенят смажити почали…»
Переповівши це, Женька обернувся до приятелів і спитав жагуче:
— Це правда, хлопці, еге?! А яке воно: таке м’ясо, як м’ясо?
І був дуже вдоволений, почувши, що гарне, як мед!
Але це для хлопців уже не було новиною. Не смажені жабенята, а далека мандрівка захопила їхню уяву, і Куприк спитав у Женьки дуже нетерпляче і водночас з солодкою надією:
— А коли? Швидко? Може, сьогодні уже й рушимо?
— От цього я й не знаю, — сказав Женька спочатку розважливо, потім гаряче додав: — Мабуть, швидко, бо сильно батько за тих собак, що ми ганяємо, говорили.
Женьці теж хотілося, щоб похід відбувся якомога швидше, бо і в нього була причина. Десять хвилин тому, коли мати сказала: «Женько, однеси пійло теляті», він бовкнув у відповідь: «Усе Женько та Женько! Самі однесіть!» І хотів з двору, а мати його за руку… Добре, що Женьчина мати управлялася віником, а не тринчиком, як Куприків батько…
По всьому цьому настала пауза, і, як вона скінчилася, Пилип сказав:
— Ну, що ж, все це треба розузнати.
Він схопився на ноги, глибше засунув у кишеню крильце зозулястої курки, поправив біля пояса свого археологічного ножа і рушив до школи. За ним — Хома, за Хомою — Женька і Тимофій.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ«У кожного своє лихо», — казав Шевченко. Було своє лихо і в молодого вчителя Григорія Савича.
Григорій Савич любив читати книги, ходити в кіно, в театр, а ще кохався в самодіяльності й найохочіше виступав па сцені в ролі Мартина Борулі з п’єси Тобілевича «Мартин Боруля».
Він дістав астрономічну трубу, сам дивився вночі на місяць і зорі і учням показував; поважав столярську й слюсарську справи і у вільний час ремонтував з старшими учнями парти, стільці, віконні рами. Частенько зазирав до колгоспних вагів, вправлявся сам з парубками на жим. І так далеко пішов у цих вправах, що однією рукою піднімав над головою двопудову гирю.
Спав він літо й зиму з відчиненим вікном; щодня, при всякій погоді, виходив до колодязя, вмивався і обливався по пояс холодною водою.
Був гострий на язик і з хлопцями своїх класів не був запанібрата, так що не один з них умивався жарким потом, пріючи з крейдою біля класної дошки. Не потурав він також і дівчатам. Коли на уроці заходив у клас, то хлопці і дівчата сиділи так, неначе їх і не було, а надто як брав у руки журнал і починав гуляти очима по стовпчику прізвищ.
Ще під Новий рік квартирна хазяйка Соломонида Онисофорівна натякнула Григорію Савичу, що він надто довго парубкує, що й шукати жінки далеко не треба, бо вона живе з ним-під однією стріхою, зітхає по ньому і звати її не так, як інших дівчат у колгоспі: Мариною, Катрею, Оксаною, а Ієреміадою.
Такого імені немає в жодному покажчику жіночих імен. Соломонида Онисофорівна сама його вигадала — звучне ж яке! А вона кохалася в усьому звучному, як в музиці. Справжнє ім’я Соломониди Онисофорівни було Соломія