Капітан Зірвиголова - Луї Анрі Буссенар

— Ану-бо, Давіде, — бурмотів він, — поворуши-но востаннє землю, що вигодувала тебе.

Зігнувши спину, напружуючи руки і шию, на яких, наче мотузяні вузли, виступили мускули, він дужими ударами почав вгризатися в землю вельдту[2], і земля, пролітаючи поміж його ніг, слухняно лягала позаду. Потім засуджений старанно вирівняв лопатою яму, надавши їй форму могили.

Дружина и діти, стоячи навколішки під пекучим промінням сонця, що було вже в зеніті, тихо плакали.

Солдатам дозволили сісти. Вони почали закусувати, тихо перемовляючись. Час минав, і могила глибшала. Велетень-бур глибше й глибше заходив у землю, лише зрідка перериваючи свою жахливу роботу, щоб тильною поверхнею руки витерти піт, який струмками збігав по обличчю. Час від часу він крадькома поглядав на дружину й дітей. І тоді, незважаючи на втому, починав працювати швидше, щоб скоріше покінчити із страшним для них видовищем.

Хтось із солдатів, охоплений співчуттям, простяг бурові флягу віскі.

— Випийте, товаришу, це від щирого серця, — лагідно сказав він.

— Віскі?.. Ні, спасибі. Ще подумають, що я випив для хоробрості. Та я охоче прийму від вас трохи води, товаришу!

Друзі і родичі, оточені ланцюгом солдатів, не могли піти по воду.

Солдат збігав у будинок і приніс дерев'яний ківш свіжої води. Давід, припавши до нього губами, жадібно пив, а солдат повернувся на своє місце, міркуючи стиха:

— Водо!.. Хіба ж її можна вважати за християнський напій, особливо в ту мить, коли людина мусить назавжди забути смак віскі? Та коли б мені було так близько до могили, як йому, я б уже не посоромився осушити фляги всього взводу. Це так само вірно, як те, що мене звати Томмі Аткінс!

А час минав, безжально пливли хвилини. Сонце схилялось на захід. І все глухіше лунали удари кирки у відкритій ямі, що поглинула бура вже до плечей. Дружина його розпростерлась на землі і, з жахом усвідомлюючи наближення страшної хвилини, не відривала очей від двох великих горбків, що наростали з обох боків могили.

Почулось цокання затворів. То старший сержант, вийнявши з патронташа дванадцять патронів і витягши з шести патронів кулі, заряджав рушниці.

Ось він уже приніс гвинтівки і кинув їх на землю. Потім, підійшовши до бура, який усе ще копав, сказав:

— Давіде Поттер, приготуйтеся до смерті!

Бур припинив роботу, підвів голову і спокійно відповів:

— Я готовий!

Поклавши держак лопати впоперек ями і схопившись за неї, він підтягнувся на руках, одним стрибком перелетів через могильний скат — і ось він уже стоїть на землі, вкритий червонуватим порохом, освітлений косим сонячним промінням, величезний, трагічно величний.

Дружина й діти кинулись до нього, але варта на знак сержанта відтіснила їх. І зразу ж виступили вперед дванадцять неозброєних солдатів, призначених у цей страшний наряд. Навмання розібравши принесені сержантом рушниці, вони вишикувались. До засудженого підійшов старший сержант, щоб зав'язати йому очі і поставити на коліна. Бур енергійно запротестував:

— Єдине моє прохання до англійців — дозволити мені вмерти стоячи, дивлячись на боже сонце, і самому скомандувати: вогонь!

— Я не можу відмовити в цьому такій мужній людині, як ви, — відповів сержант, козирнувши йому по-військовому.

— Дякую.

Взвод стояв приблизно за п'ятнадцять кроків. Бур став обличчям до солдатів, спиною до могили.

Мертва тиша нависла над табором. Стихли ридання і стогін. Пекельна мука стиснула всі серця.

Коротка команда, миттєвий брязкіт металу, і дванадцять стволів витяглись рівною блискучою лінією: солдати взяли бура на приціл.

Засуджений стояв з непокритою головою і відкритими грудьми.

Глибоко зітхнувши, він вигукнув:

— Прощайте, дружино, діти, свободо! Прощай усе, що я любив! Хай живе незалежність!.. А ви, солдати: вогонь!

Гримнули дванадцять пострілів, супроводжувані глухою луною. Бур похитнувся і важко впав навзнак на один з могильних скатів.

З вуст дружини вирвався крик відчаю, заголосили діти.

Взвод взяв гвинтівки на плече, зробив півоборот і вирушив у табір. Загін, що оточував місце страти, розімкнувся і відкрив нарешті доступ до могили.

Бур помер зараз же. З його грудей, прострелених всіма шістьма кулями, цебеніли потоки крові.

Нещасна жінка, важко опустившись на коліна, благоговійно закрила вбитому очі, що навіть мертві зберегли твердість. Потім, вмочивши свої пальці в крові, що яскраво червоніла на роздертому одязі чоловіка, перехрестилася і сказала дітям:

— Зробіть так, як я… І ніколи не забувайте, що ваш батько — вбитий англійцями мученик, кров якого кличе до помсти!

Діти наслідували її приклад. А старший син, рослий, трохи незграбний, але рішучий чотирнадцятирічний хлопець підійшов до француза, який також плакав, і, взявши його за руку, твердо сказав:

— Ти візьмеш мене з собою. Правда ж?

— Атож, — відповів француз. — У мене знайдеться для тебе і поні, і мушкетон.

— Іди, дитино моя! — вигукнула, почувши його, мати. — Іди, воюй за незалежність, як личить чоловікові, і помстися за батька!

З будинку принесли широке простирало і вірьовку: простирало — для того, щоб загорнути тіло, вірьовку — щоб опустити мого в могилу.

У цю хвилину прибіг, захекавшись, схвильований і моторний, наче білка, підліток.

Побачивши молодого француза, він кинувся до нього і тихо сказав:

— Нас зраджено!.. Тікай, рятуйся!.. Англійці знають, що ти на їхній передовій позиції. Швидше! Швидше!.. Коні вже тут.

— Дякую, Фанфан… Іду. — І, звернувшись