Федько у пошуках чупакабри - Сергій Володимирович Гридін
— Розкажи якусь історію! — зненацька повернув його до реальності вимогливий голос Павла Віталійовича. — Я заснути не можу!
— Давай завтра! Сьогодні в мене вже мізки не варять! — відмовив Сашко, якому зараз зовсім не хотілося говорити.
— Ех ти! А ще брат називається! — скрушно прошепотів Павлусь. — Півроку не бачились, а він навіть розповісти нічого не хоче.
— Давай я щось розкажу! — врятував друга Професор. — Ти які історії любиш? Про що?
— Та я всякі люблю! Але найбільше містику і жахи! — навіть у напівтемній кімнаті було видно, як загорілись чорнющі (весь в діда!) очі Павлуші в очікуванні цікавої оповідки.
— Тоді я тобі про Чупакабру розповім! — оживився Петрик. — Дуже жахливо і містично!
— От-от! А потім усю ніч лови малого, бо йому буде снитися казна-що! — втрутився Біленький.
— А-а-а-а! — протягнув Павлик, — це, здається, той брат, який сам не гам і іншому не дам! Я, щоб ти знав, уже великий і нічого не боюсь! Ми з дідом завжди на ніч фільми страшні дивимось! Він дозволяє.
— Знаю я, як дідо фільми дивиться! На другій хвилині засинає, на титри встає, а потім каже: «Якісь фільми тепер короткі! От раніше були…» — засміявся Сашко. — Ну та нехай, розказуй, розказуй! І я послухаю. Може, засну скоріше під твої казочки!
— Казочки, кажеш! Та не казочки це, а страшна правда життя! Добре тільки, що не нашого! — зловісним, приглушеним голосом повів Професор, аж Біленькому по шкірі побігли мурахи, а Павло Віталійович… Той взагалі натягнув ковдру на очі й визирав з-під неї з переляканою цікавістю…
…Далекі 70-ті роки минулого століття. Село в невеличкій країні під назвою Пуерто-Ріко, що в Південній Америці, спить спокійним сном після важкого дня. Але що це? Глухо замекали кози, закричала птиця, і — тиша.
Зранку ошелешені пуерто-ріканські селяни споглядали страшну картину. Вся худоба лежала мертва і складена акуратними купками. Під час ближчого огляду виявилося, що в кожної особини на шиї були сліди, як від гострих зубів, а в жилах не лишилось ані краплі крові. Ні місцеві жителі, ні влада не могли пояснити, що сталося. Потім було 20-річне затишшя, а тоді — нова хвиля нападів кровожерливого створіння, яка зчинила справжню паніку. Повідомлення масою надходили з усієї Латинської Америки (Мексика, Аргентина, Бразилія, Коста-Ріка, Сальвадор і Гватемала). Проте ніхто так і не бачив вампіра, й від цього ставало все страшніше!
Чудовисько назвали «чупакабра», або «козячий вампір». Час від часу воно з’являється в різних країнах і наганяє жах на людей. Є теорія, що цей звір має чужопланетне походження і може літати. Але хто знає, де та правда?! — майже пошепки закінчив Професор.
Біленький подивився на ліжко, де лежав Павло Віталійович. Звиклі до темряви очі розгледіли накритий ковдрою горбик, який надимався та опускався, голосно сопучи, і тільки одне вухо стирчало з нього назовні, ловлячи Петрикову розповідь.
— Ну, ти мені малого зовсім зашугав! Як він тепер засне? — мовив Біленький до Професора. — Добре, хоч другий розумака дрихне, а то би зараз такого наплів, що ми би на тиждень забули про сон.
— А хто сказав, що я сплю? — пролунало з-під ліжка. — Заслухався просто — так гарно хазяїн розповідає.
— І-і-и-и-и-и! — пискнув Павлусь. — Чупакабра! — він зірвався з ліжка та хотів уже кудись бігти.
— Догрався! — гримнув на Професора Сашко, зірвався з постелі й заледве встиг упіймати малого біля виходу з кімнати та повалити його на ліжко.
Довелось-таки й Біленькому розповідати історію — про те, як вони познайомилися з Маркізом. Павлуша мовчки дослухав, недовірливо подивися на фон Дворового й тицьнув його пальцем у бік.
— Ну що, добродію? Ви упевнилися нарешті, що я справжній? Бо вже дуже хочеться прилягти і лапи витягнути після того тісного мішка! — позіхнув пес, крутнувся навколо себе, обнюхався і знову поліз під ліжко.
— А-а-а-а! Говорящий собака! Це ж круто! — радісно зарепетував малий Барабаш і застрибав на своєму ліжку.
— Та тихіше ти! — зашипів Біленький. — Зараз усіх побудиш! Уже ліпше мати справу з Чупакаброю, ніж із твоєю мамою, коли вона сердиться!
— Та вони, як сплять, то вже хоч гарматою над вухом стріляй! — заперечив Павлуша.
— От-от, і я про те ж саме! — знову почулося з-під ліжка. — Всі нормальні люди та звірі давно сплять, а ви ніяк не вляжетеся! Ще й іншим заважаєте!
— Атож! Лягаймо, нарешті, спати, бо вже півночі протовклись! — підтримав чотирилапого друга Професор.
— Та якби не твої історії… — почав було Сашко, але на нього всі дружно зашикали. Він ображено замовк, і в кімнаті запанувала тиша…
Розділ 3
Зранку Біленького розбудив грюкіт дверей, які так влупили у стіну, що здалося, хата зараз завалиться. Але не встиг Сашко продерти очі, як відчув, що хтось сіпає його за носа та одночасно намагається стягнути з нього ковдру.
— Вставайте, лінюхи! — почувся голос малого Барабапіа. — Тут таке робиться, а ви все дрихнете!
Біленький глипнув одним оком на брата, а потім на вікно, крізь яке світило м’яке ранішнє сонце.
— А котра зараз годин? — простогнав він.
— Та вже білий день надворі! — заскочив до нього на ліжко Павло Віталійович. — Сьома година!
— О-о-о-о! — ще тяжче застогнав Сашко і накрив голову подушкою, намагаючись сховатись від інтерактивного родича, якому на КАНІКУЛАХ не спиться о такій ранній порі.
— Та вставайте вже! Всеньке село гуде! Проспите все на світі! — не відступався Павлуша. Тепер він узявся за Професора: підняв з підлоги пір’їнку і заходився лоскотати хлопцеві п’яти, які так зручно висунулися з-під ковдри.
— От уже міські сплюхи! — полоскотав він ще й носа Маркізу, від чого пес так голосно і смішно чхнув, що всі в кімнаті розреготались і нарешті попрокидались.
— Що тут смішного? — обурився Маркіз. — Це негуманне поводження з собаками! Це наруга над чотирилапими! — почав було він мітингувати, але Біленький швидко зірвав акцію протесту, пожбуривши в захисника собачих прав своєю подушкою. Той зітхнув, заліз назад під ліжко й ображено засопів.
— А що сталося? Пожежа? — спитав, сівши на ліжку, Професор.
— Ні, краще! Тобто — гірше!.. — і, захлинаючись словами, Павлусь заходився переповідати події сьогоднішнього ранку.
Прокинувся Павло Віталійович як завжди — о шостій. Тихенько, щоб нікого не розбудити, вийшов
