Зуби дракона - Микола Олександрович Дашкієв

Особливо відзначалися сполуки селена та телура. Якщо вміст цих речовин у людському тілі збільшувався, організм починав працювати незлагоджено і кожна його клітина виділяла надзвичайно смердючі продукти розкладу. Запаху не можна було ніяк позбутися, аж доки зайвина мікроелемента виводилась з тіла, а це тривало протягом кількох днів.

Бажаючи детальніше дослідити цікаве явище, Лаптєв попросив у свого друга ампулку з розчином солі телура, захопив її разом з особистою аптечкою в подорож до Індії і згадав про неї аж тепер. Ампулку з препаратом завіз йому один з працівників експедиції, проїжджаючи поблизу від маєтку Сатіапала.

Лаптєв одразу ж передав препарат професорові і детально проінструктував його. Однак Сатіапал більше покладався на власні сили. Потай від усіх він встановив безперервне спостереження за чужинцями та влаштував засідки в найважливіших місцях.

Першої ж ночі вдалося простежити за Хінчінбруком під час його прогулянки до схованки в кущах. Навчений Сатіапалом, охоронець не зачепив шпигуна і не зрадив себе жодним звуком, а наступного дня після довгих розшуків, за ледве помітними ознаками просування людини через гущавину, знайшов сховану в дуплі дерева радіостанцію. В ній виявилися і украдені кристали.

З наказу раджі знахідку лишили на місці. Сатіапал не поспішав, маючи на меті виявити спільників злочинця, якщо той їх мав. А щоб поглумитися з підлого англійця, професор використав і ампулу доцента Лаптєва. Розчином солі телура щедро побризкали кущі навколо схованки і намочили ганчірку, в яку була загорнута радіостанція.

Ось такими були ті обставини, які назавжди лишилися таємницею для Майкла Хінчінбрука.

Сатіапал заспокоївся. Він повністю зняв несправедливе обвинувачення з російського лікаря, а щодо Бертона…

Роль молодого англійця в усій оцій історії лишалася для Сатіапала не зовсім зрозумілою. Логічно було б припустити, що Бертон служив за помічника чи спільника викритому шпигунові. Але Сатіапал не хотів цього припускати, не хотів дослухатися до голосу розуму… бо слухався веління власного серця.

Дивно іноді складається доля людини! Протягом довгих років тече собі життя розмірено й тихо, і враз вдереться в нього несподіване, поставить усе шкереберть, змусить зовсім інакше глянути на минуле та на майбутнє.

Отаким поштовхом, несподіванкою, яка принесла радість і горе, була для Сатіапала червона пляма на руці молодого англійця.

Спочатку Сатіапал не цікавився, що то за один. Дивна схожість Бертона з розстріляним англійцями Райяшанкаром була для раджі тільки прикрою випадковістю, яка роз’ятрила давню, та все ще болючу рану. Але ота пляма, “знак обраних”, яким пишався кожен мужчина роду Сатіапалів! Коли хлоп’я народжувалось без такого знака, воно вважалось нерідним, і розгнівані чоловіки виганяли геть своїх жінок, навіть не питаючи, чи винні вони насправді.

Таку родимку носив Сатіапал. Її ж мав його син Райяшанкар. А коли англієць заявив, що він — син відомого вченого Рудольфа Бертона, Сатіапал ледве не скрикнув.

Ні, оцей русявий сіроокий молодий мужчина не знає, хто його справжній батько! Та й сам Сатіапал тільки тепер, доживаючи віку, дізнався, що має сина.

Пильним гарячим поглядом старий обмацував кожну рису обличчя незнайомої досі людини. Так, так, — та це ж справжній двійник Райяшанкара! Тільки той мав чорні очі… Якраз такі, як оте, що лежить в дезінфекційній рідині, чекаючи на приживлення.

Старість скупа. Вона береже все, що так бездумно розтринькує молодість: силу, здоров’я, любов. Сатіапал уже дожив того віку, коли нетерпляче ждуть онуків, сподіваючись побачити крихту самого себе в тих, що покликані продовжити рід. Він досі був останнім з роду. Дочка — це дочка, гість в домі, пташка, яка рано чи пізно випурхне й почне вити гніздо для когось іншого. Інша річ син. А його не було.

І ось син знайшовся. Рідний по крові, чужий вихованням, зовсім незнаний… і однак любий! Не вірилося, що він здатний на щось лихе; хотілося бачити його таким, як сам, та навіть далеко кращим…

В ті чи не найщасливіші хвилини свого життя, коли Чарлі, — його Чарлі! — лежав на операційному столі, Сатіапал ледве стримався, щоб не вирвати скальпель з рук росіянина. Один необережний рух — і Чарлі може назавжди втратити можливість поновити зір.

Але Сатіапал був у такому стані, що не міг поручитися за себе. І він вирішив: що буде, то буде! Хай навіть Чарлі вшиють чорне око замість втраченого сірого— не на глум, ні, а для того, щоб син більше скидався на батька.

Ніхто не знав, що коїлося в душі професора. Він умів панувати над собою і не зраджував себе ні перед дружиною, ні перед дочкою. Раніше ніж оголосити Чарлі своїм сином, Сатіапал хотів придивитися до нього, встановити, чи не краще мовчати про це аж до смерті. Та навіть і при найбільшому бажанні старий не міг усиновити Бертона зараз, коли ще жива була рані Марія. Така звістка її доконала б.

А справа заплутувалась далі. Професор помітив, що його дочка відчуває потяг до Чарлі. Це було страшно, але Сатіапал не наважився розповісти правду й Майї. Він боявся, що втратить дочку і не набуде сина. Щоб уникнути цього, він вдався навіть до розмови з російським лікарем, паленіючи од сорому і наперед знаючи, чим вона скінчиться.

Цей стан починав бути нестерпним. Сатіапал намагався якнайшвидше перетнути заплутаний клубок, форсував “екзамени” Чарлі на звання “справжнього сина” і, п’ючи солодку отруту спогадів, заплутувався ще далі.

Джаганнатх Сатіапал, єдиний син поважного й досить багатого раджі, як майже всі діти індійських князьків, навчався в Англії. Це було в той період, коли Британська імперія досягла свого найвищого розквіту, а Індія вважалась за найкоштовнішу перлину британської корони.

З тисяча шестисотого року англійська Ост-Індська компанія викачувала з Індії все, що тільки можна, прирікаючи її населення на злидні та голод. Та хто знав про долю індійських бідаків? Навіть Сатіапал був змушений вивчати історію рідної країни з англійських підручників, а широкі маси читачів усього світу годувалися нісенітницею, замішаною на солоденькому сиропі. Ті, хто не бував в Індії, знали про неї лише як про країну слонів та пам’ятників старовини, благородних принців та факірських чудес.

На молодого красивого Сатіапала, який