Зуби дракона - Микола Олександрович Дашкієв

тайнику, влаштованому в одному з закутків маєтку серед кущів. Побоюючись, що кристали зіпсуються від вологи, він запхнув їх до скринька радіостанції, пожертвувавши одним навушником. Тільки б дізнатися, навіщо потрібні ці кристали, і можна забиратися звідси.

Всю свою увагу шпигун тепер звернув на радянського лікаря. Сатіапал останнім часом часто розмовляв з Лаптєвим і дозволив йому бувати в лабораторіях. Обстановка змінилась, але як саме і чому саме — шпигун не знав.

Йому вдалося підслухати розмову Лаптєва з Джоші. “Ліки”, про які йшла мова, певне, були якимсь дуже цінним препаратом, і Хінчінбрук вирішив повідомити про це своє начальство. Тієї ж ночі він передав радіограму до шпигунського центра.

Ніхто, здавалось, не помітив, як глупої ночі через вікно вислизнула темна тінь, довго прислухалась і озиралась, а потім поповзла до кущів і зникла в них. Ніхто, здавалось, не побачив Хінчінбрука і тоді, коли він повертався назад тим же шляхом. Ще дві ночі шпигун навідувався до радіостанції, чекаючи на повідомлення про результати допиту Джоші, і жодного разу не помітив нічого підозрілого.

І от сьогодні опівдні, коли він зайшов до Бертона, той раптом наморщив носа і запитав:

— Що це від тебе так тхне, Майкл? Чи ти починаєш гнити?

Хінчінбрук відповів ущипливим жартом. Ох, коли б він знав, що на нього чекає! Він, не гаючи й секунди, подався б навтіки, навіть рискуючи схопити кулю в спину!

Всі, до кого він наближався того дня, спочатку здивовано морщились, а потім відходили геть. Навіть тварини, після яких прибирав Хінчінбрук, непокоїлись і забивались в найдальші кутки.

Як завжди, точно о другій його викликали до професора Сатіапала. І ледве Хінчінбрук зайшов у кабінет до професора, як той насторожився і запитав:

— Що це смердить? Чи не од вас, часом?.. Чекайте, чекайте! — він підійшов ближче і аж заплющив очі. — Тьху, яка гидота!

Цього разу Хінчінбрукові навіть не довелося грати здивованого:

— Пане професора, я нічого не чую…

— Стривайте, стривайте… Ви часом не торкалися якогось із червоних чи синіх кристаликів?

— Боронь боже, пане професоре! Я навіть не знаю, про які кристалики йде мова!

— Ні, ні, не кажіть! Симптоми саме такі. То — страшна отрута, і ваш організм починає розкладатися. Треба вжити негайних заходів… Гей, хто там! Гукніть сюди міс Майю, містера Бертона і пана Лаптєва!

— Пане професоре, але ж я нічого не знаю! — зойкнув Хінчінбрук. Він вирішив, що Сатіапал підмовив усік розіграти комедію, в якій роль дурника припадає Майклові. Ну то що ж — Хінчінбрук виходив сухим із води й за гірших обставин!

Проте вже через кілька хвилин шпигун злякався по-справжньому. Ледве-но до кімнати зайшла дочка Сатіапала, як її занудило.

Можна як завгодно морщити носа, вдаючи, ніби відчуваєш перші-ліпші пахощі. Тут було зовсім інше. Огида, яка спалахнула в очах у дівчини, була найпевнішим свідченням, що Сатіапал таки не обдурює. А реакція росіянина цілком ствердила побоювання Хінчінбрука.

То невже таки й справді кристали отруйні?! При думці про це шпигунові стало моторошно. Однак він згадав, що один з лаборантів брав ці кристали голими руками, і заспокоївся.

— Панове, — звернувся Сатіапал до всіх у кімнаті. — Містер Хінчінбрук ненароком потримав кристали вже відомої вам речовини. Судячи з запаху, який ви відчуваєте, організм хворого починає розкладатися…

— Я не торкався жодних кристаликів! — знову загаласував Хінчінбрук, але Сатіапал, не слухаючи його, провадив далі:

— Якщо хворий не признається, ми не можемо дати йому ліків, і він загине в страшних муках.

— Ні, ні, не торкався! — зойкнув Хінчінбрук.

— Ні?! — погрозливо, вже з іншою інтонацією запитав Сатіапал. — А це?

Він натягнув на руки гумові рукавички і витяг з ящика стола крихітну радіостанцію та два загорнутих в марлю кристали.

— Це не ваш засіб зв’язку?

— Я навіть не знаю, що це таке! — вигукнув шпигун з найщирішим обуренням. — Пане Сатіапал, я сподівався, на ваш захист, а…

— …а віддячили, як найостанніший мерзотник?!.. Пане Бертон! Той, кого ви мали за свого рятівника, — англійський шпигун!

Бертон, який досі стояв осторонь, з підкресленою огидою затискаючи носа, раптом підскочив до Хінчінбрука і дав йому такого ляпаса, аж той впав:

— А, негіднику, так ти ось який?! Я ділився з тобою найпотаємнішими думками і останнім шматком хліба, а ти… Тхір, смердючий тхір, — ти дістанеш своє! За все, за все!

Бертон зареготав, — та ще й так, що Хінчінбрук аж сіпнувся. Він, як шпигун, пробачив би все: ляпас спільника, лайку й прокльони, — викритий не має права тягнути за собою того, хто лишається виконувати завдання. Але ж Бертон зловтішався: підлеглий мстився начальникові страшною помстою, вкладаючи в свій сміх зміст, зрозумілий тільки їм обом.

Хінчінбрук не сказав більш ані слова, його обшукали, замкнули до однієї з цілком надійних кімнат і лишили обмірковувати своє становище.

А він навіть не був здатний міркувати. В його вухах чувся тільки отой сатанинський сміх.

Бертон, лише Бертон встругнув оцю штуку! Він зрадив і Хінчінбрука, і тих, що стоять вище. Ох, тільки б вижити, тільки б вибратися звідси, — хай тоді начувається!

І ось Сатіапал подарував Хінчінбрукові життя. Шпигуна осміяно, знеславлено, розчавлено, мов хробака, — так, певне, думає зарозумілий раджа. Ні, зачекай, любий! Війну оголошено, і виклик прийнято!

Розділ XII
НЕБАЖАНА ЗУСТРІЧ

Наприкінці Великої Вітчизняної війни один з друзів доцента Лаптєва, молодий біохімік, вивчаючи вплив деяких сполук на людський організм, дійшов несподіваного, парадоксального висновку. Виявилось, що для нормального існування живої істоти, крім білків, жирів, вуглеводів та вітамінів, потрібні ще наймізерніші кількості рідкісних, таких, як радій, речовин. Мало того, процентний вміст таких мікроелементів повинен бути цілком сталим, а їх нестача чи надлишок завдає організму шкоди.