Карнавал у Марокко - Мирко Пашок

Він побрів назад до Каса. Про Бідонвілль більше не думав. Щось підказувало йому, що можливості тут є, треба тільки вміти їх розпізнати й використати. Скажімо, якби він умів ремонтувати холодильники, у нього ніхто б не питав документів. «Всі раділи б, що холодильник працює, а я підробляв би. А коли б у мене завелися гроші, я купив би якийсь паспорт чи carte d'identite, посвідчення. В цій країні їх, мабуть, виготовляють пачками. Це напевне! Треба тільки мати гроші й уміти знайти контакти. А ще вміти ремонтувати холодильники. Та я цього не вмію, я можу лагодити замки, дахи, водогони, вбиральні. Це багато і водночас мало. Автомобілі, дахи, водогони, замки. Я міг би полагодити їм цілий готель, але…»

Він зупинився. Довкола було вже європейське місто, навпроти височіла стіна сучасних будинків, скрізь були люди, всі жили, їли, сварилися, кохались, усі знали, що їм робити, тільки він не знав, куди поткнутись, і метався, як сліпий. Він і справді був сліпий, бо й досі не здогадався піти і сказати слово.

Ота закурив і швидко попростував до готелю. У нього раптом виникло дивовижне почуття, — що він урятований, бо знає магічне слово. Готель «Страсбург» здавався в сутінках ще вужчим і жалюгіднішим, ніж удень. Ота одхилив завісу із скляних кульок. Пивниця була порожня. Хазяїн згорблено сидів над стойкою, витягши шию, ніби шукав гроші, що закотилися кудись між столики.

— Добрий вечір, патроне, — весело привітався Ота. — Налийте мені великий кухоль пива.

Він ще надворі вирішив замовити собі щось більше, аби показати, що справи його не такі вже й погані, аби хазяїн не думав, що має діло з дезертиром, який працюватиме за спасибі.

— Послухайте, патроне, — сказав він, коли той подав йому кухоль пива, — тут у вас усе потребує капітального ремонту. Крани течуть, злив у туалеті не працює…

Хазяїн спохмурнів.

— Кому це не подобається, може забиратися геть.

— На другому поверсі справи трохи кращі, — озвалася звідкись хазяйка. — Тільки там дорожче коштує.

— А на стойці у вас замість водопровідного крана душ, — вів далі Ота. — Я бачу це навіть звідси.

— Кому не подобається, може забиратися геть, — повторив хазяїн.

— Звичайно, може, — сказав Ота. — Але ж так утікають грошенята.

— Не від вас!

— Слава богу, — засміявся Ота. — А от від вас вони справді утікають. Коли хочете, я вам це полагоджу. Я сантехнік, механік. Ви даєте мені житло, харчі й двадцять франків на день. Думаю, що за десять днів усе буде в цілковитому порядку.

— За десять днів? — недовірливо запитала хазяйка. Ота побачив її тільки тепер, вона сиділа там, де й завжди — за стойкою між дверима.

— Можна й раніше, — сказав він багатонадійно. — Звичайно, що раніше.

— А що, як ми не хочемо? — прогув хазяїн. — Що, коли це нам ні до чого?

— От-от! Що, коли ми скоро вже поїдемо додому? — докинула його дружина.

Ота мить подумав, а тоді відповів:

— З собою цей готель ви не візьмете, а змушені будете його продати. І якщо в ньому буде все як слід, ви продасте його набагато вигідніше. Чи, може, тут усе навпаки?

— Тут усе навпаки, — сумно зітхнула хазяйка. — Тут є тільки негри і смердючі поліцейські…

— Цить! — грюкнув хазяїн кулаком по стойці, і в пивниці на хвилину запала тиша.

— Отже, житло, харчі й двадцять франків на день, — нагадав Ота. Він намагався говорити недбало, але в нього це не виходило. — Згода?

— Ні, — рішуче відповів хазяїн. — Житло, харчі й п'ятірка на день.

— Десятка!

— П'ятірка.

— Ходи сюди, — покликала дружина хазяїна.

Він повернув до неї голову, витягнув худу шию, мов підіймальний кран стрілу.

Вони хвилину про щось шепотіли, а Ота тим часом барабанив пальцями по столу. Нарешті підіймальний кран повернувся в попереднє положення.

— Сім!

— З вами на диво приємно торгуватись, — посміхнувся Ота й підняв руку із столу. — Гаразд. Коли я повинен почати? Завтра?

— Так, — сказав хазяїн. — А тепер покажіть свої документи.

— Нащо? — запитав Ота упалим голосом. — Документами я це вам не полагоджу.

— Я повинен знати, що ви за один. Я не можу…

— Ми не можемо будь-кого впускати в свій дім! — докинула жінка. — Тут аж кишить злодіями й дезертирами. У цій країні…

— Цить! — гримнув на неї хазяїн. — Документи я візьму як заставу.

— Нащо? — запитав Ота.

Хазяїн розвів руками.

— Для певності! Тут дуже багато вештається таких, що хотіли б задурно наїстись і виспатись, а потім накивати п'ятами й залишити після себе ще гірше свинство, ніж було! Ну, то як, маєте документи чи не маєте?

Ота помалу допив тепле пиво.

— Не маю, — відповів він. — Але я відремонтую вам тут усе за п'ять франків на день…

— Забирайтеся геть! — вереснув хазяїн. — Швидко! Розплатіться за пиво і забирайтеся геть, поки я вам не допоміг!

— Тільки спробуйте! — буркнув Ота, але все-таки підвівся.

Знову всьому кінець. А втім, він не дуже й дивувався. Людина до всього звикає. Кинув на стіл останніх десять франків. Хазяїн згріб їх у шухляду й замкнув на ключ.

Ота зціпив зуби.

— Мені належить здача! Дев'ять франків. Я випив тільки пиво!

— Дуля, — сказав хазяїн. — Ви ще наймали й номер.

— За нього я заплатив вам учора! Сім франків, ви що, забули?

— Дуля, — повторив хазяїн задоволено. — Ну то й що з цього? Номер коштував сім, поки я думав, що у вас є документ. А так — п'ятнадцять. Сім ви дали вчора, вісім доплатили сьогодні. Ось вам франк здачі. — Він кинув на стойку монету.

— Ви… — Ота затнувся. — Ви!.. — Кулаки його мимохіть стиснулися, але між ним і хазяїном була стойка, повна пляшок, і це було щастя. Він не міг ударити. — Ви злодій!

На цьому все скінчилося. Ота взяв франк і вибіг, щоб опинитися надворі раніше, ніж його охопить нова хвиля люті, ще небезпечніша. Завіса із скляних кульок розскочилася, наче вона була з води.

Вулицею саме йшов араб у старому європейському піджаку, на ногах капці, на голові тюрбан з незліченних чорних мотузочків, у руці каністра. Мабуть, він збирав стебельця для свого гніздечка, яке зів'є в Бідонвіллі. Ота супроводив його очима, аж поки той почав розпливатися в сутіні й перетворився на обрис із великою крапкою замість голови й тонкою лінією тіла, а потім на крапку з комою. Відтак Ота розслабив кулаки, радіючи, що не наважився вдарити хазяїна й не відрізав цим собі шлях назад. Знову одхилив завісу.

— Патроне, — сказав він, важко