Карнавал у Марокко - Мирко Пашок
Ота підійшов до вікна. Хтось унизу закричав, що знову зіпсувався холодильник; це був голос тієї огрядної жінки, хазяйки, їй сердито відповів хазяїн, що холодильник повинен працювати, інакше вони розоряться, й що Ляфорж ідіот і злодій!
— Цей бовдур нічого не тямить! Порпається в холодильнику через день і ніяк не може дати йому ради. Чи, може, робить це навмисне. Гадає, що я краду і на мені можна розжиріти!
— Навмисне він цього не робить, ти перебільшуєш. Але то дурень. У Франції продавав бублики, а тут — інженер. Тут інженером називає себе кожен невіглас! Коли я пробуду ще рік у цій країні…
Хтось причинив двері, й голоси змовкли. Але Ота все ще стояв біля вікна. Отже, цей Ляфорж у Франції не заробив би й на шматок хліба, а тут ремонтує холодильники, можливо, навіть має солідну фірму. «Це справді здорово. Тут він інженер по холодильниках, хоча нічогісінько в них не тямить. Це справді нахабство! Шкода, що мені його бракує! Я б їм показав. Спокійно зійшов би вниз: «Так, а тепер п'ятдесят франків на стіл, і я відремонтую ваш холодильник! П'ятдесят і ні франка менше!» Та я на таке не здатен. Коли в чомусь не тямлю, то ніколи по візьмуся за це. Як не щастить, то не щастить: я лагодив, мабуть, усе на світі, крім холодильників. Ще не лагодив тільки холодильники…»
Ота вийняв із кишені останні десять франків і потримав, зважуючи на долоні. Цим папірцем він оплатить завтра нічліг, купить щось поїсти, а тоді — Бідонвілль.
Так. Бідонвілль, тільки без Віветти.
Ота побіг униз, вискочив на вулицю й зупинив простоволосого юнака в чорних окулярах катеринщика.
— Бідонвілль? Весь час прямо й прямо, — всміхнувся той. — І далі теж прямо. Там, де не буде вже нічого, почнеться Бідонвілль.
І Ота пішов.
Вулиці не видно було кінця-краго, але несподівано в неї ніби почали випадати зуби. Тут бракувало одного, там двох, далі чотирьох… і, нарешті, лишилися тільки поодинокі будинки-зуби, як у діда або маленької дитини. Це місто ще тільки народжувалося, й вулиця колись теж забудується: тут стоятимуть білі будинки, ціла щелепа будинків — трохи завелика, як у пана Дантона. В тих будинках житимуть білі люди й казатимуть те саме, що каже огрядна хазяйка: «Неможлива країна, як мені хочеться звідси поїхати, щоб не бачити її та її мешканців». «То чого ж ви сюди поприїжджали, нащо ставите ці будинки?..»
Будинки раптом закінчились, але вулиця вела далі. Це було трохи дивно: Ота ще ніколи не йшов вулицею без будинків; якщо довкола нема будинків, то це вже шосе. А тут ні. Тут весь час була вулиця. Невдовзі будинки виростуть і тут — незграбні, трохи великуваті для цієї пласкої землі, і в них житимуть люди й лаятимуться, як…
Ота хитнув головою. В ній снували безладні думки, які нікуди не вели. Зате ця вулиця…
І тієї ж миті він побачив Бідонвілль.
Сонце вже заходило, й місто Бідонвілль виблискувало під його скісним промінням, наче ціле озеро срібла, бо воно було із срібної бляхи, яка мерехтіла на сонці. Хатки були з бляхи, ціле місто було з бляхи, з каністр.
Ота вражено зупинився. Йому здалося, що ці блискучі халабуди гримасують, такі вони кривобокі й горбаті. Деякі дахи з гофрованої бляхи, інші — з розрізаних каністр, ще інші вкриті дошками із старих дверей і ще бозна-чим, — але всі гулясті, плоскостопі, перехняблені, зліплені із шматків, як арлекін. Усі хатки були складені тільки з бідонів, і лише подекуди виднілися дерев'яні ящики. Здавалося, тут бавилися велетні-діти, казкові велетні… і водночас було ясно, що все це збудували дорослі і що вони не бавились, а ставилися до цього цілком серйозно. Перед хатками, а подекуди і всередині, горіли багаття, освітлюючи бляшані стіни, які виблискували, наче льодовик. Смуглі чоловіки й жінки тинялися по курних вуличках, інші сиділи чи лежали, але ніхто не спирався на свою хатку, бо, мабуть, боявся зруйнувати її. І якби налетіла буря, то все це теж почало б валитися, падати з жахливим брязкотом, як брязкотіло б, коли б цілі армії схрестили на бойовищі свої мечі і гатили ними по обладунках… Усе це могло поховати під собою людей, усіх мешканців Бідонвілля, але за хвилину вони спокійнісінько б підвелись і, наче глицю, струснули б із себе бляшанки, руїни свого міста. І знову тут чувся б жахливий брязкіт, проте люди, незважаючи на це, будували б наново. Незнищенні люди. Незнищенні бідони…
Потім Оту зацікавило, чи ці бідони порожні, чи, може, люди наповнили їх землею або піском, щоб вони були важчі й міцніші. Він підійшов до першої хатки, вказівним пальцем хотів постукати й перевірити на звук, але в цю мить звідти вийшла жінка з дитиною на руках, і він швидко відвернувся, бо дитина простягла до нього рученята…
Отже, це Бідонвілль, де досить зібрати достатню кількість каністр, скласти з них халабуду — і можеш собі жити безплатно скільки витримаєш. Назбирай ганчір'я, обв'яжи Його довкола стегон і голови, і тобі вистачить цієї одежі до самої смерті. «А де, цікаво, ховають людей з Бідонвілля?..» — майнуло йому в голові. І тієї ж миті з'явилася відповідь: «Мабуть, теж у каністрах з-під бензину». Це було так жорстоко, так не по-людськи, що він здригнувся й швидко пішов геть.
Вийшов на пагорб і повернув обличчя до сонця, яке все ще пекло, хоч і спустилося до самісінького обрію. Потім відвернувся й подивився понад Бідонвіллем на голу, нескінченну і випуклу, як перина, рівнину. Вдалині повільно посувався караван віслюків, за яким, наче за великим возом, здіймалася хмара куряви; більш нічого не було посеред цієї безмежної рівнини такого, що могло б привернути увагу, хіба то тут, то там виднів білий кубик будиночка чи хатки. А на обрії — кілька кущиків, не більших за пір'їнки, що стирчать крізь насипку перини; здавалося, досить дмухнути, і кущики полетять, геть оголивши обрій.
«Певно, це і є той блед, — подумав Ота. — З голоду тут, звичайно, не вмреш, але
