Танці шайтана - Юрій Григорович Логвін
Рудий обережно поставив перед ведмедицею коритце з вином і родзинками.
Прошка все танцював, хапав усіх за руки, тягнув на середину корчми, щоб усі танцювали. То калатав у бубон, то дудів у дудку.
Марьванна смоктала пійло і чвакала, плямкала, аж луна по корчмі йшла!
Двері раз по раз відчинялись і від морозу впливав до корчми сивий туман.
Коли всі справді розгулялись, Прошка миттю підкотився до сотникового чоловіка.
— Спасібо тібе, мой пан, что прішьол випіть с простим скоморохом!
Вєлікоє тєбє спасібо і многая тебе лєта, твоя панская мілость!
І Прошка став рівно, низько вклонився і випив «во здравіє!» гостю.
— Та не старайся, чоловіче! Хоча за добрі слова — спасибі! Та не хотів я йти сюди, бо воно мені треба?.. А як прийшов Мотко і питає, чи справді дали тобі дуката, чи не вкрав ти на бенкеті у панів, то закортіло мені піти та й подивитись на дурня, що цілий маєток пропиває в жида!..
— Твоя мілость, ласкавий мой пан! Да вовсе я не дурак, а, понімаєш, подлий чєловек… У нас подлим людям, да і лєпшім тожє, нє могі золотом владєть. Заработал, аль одарілі тєбя за границей златом — отдай в казну царюбатюшке, многая єму лєта!..
Ще випив чарку і, притопуючи та калатаючи в бубон, виступив на середину корчми.
Цього разу на калатання і Марьванна піднялась. Може тому, що висмоктала своє хмільне пійло. Піднялась і почала тупцювати поруч із Прошкою.
А Прошка геть розійшовся, веселився, аж гуло, підстрибував, гупав у бубон і кричав-виспівував:
Нечістий дух єбьот старух Семьоновну, Кіріловну Ох! І єщьо какіх то двух!
Потім, як знов сіли до столу, вже і справжні музики з дудою та цимбалами прийшли.
Прошка почав вередувати, чіплятись до корчмаря, що він горілку розбавив водою, а для міцності туди курячого посліду накидав. От у людей і крутиться голова. Ще ганив закуску, кричав, щоб корчмар подав людям книші і медових коржиків!
Всі потроху замовкли і прислухались — а що ж воно далі буде? Корчмар певно що був справжній, досвідчений корчмар, і все кивав головою і повторював:
— Все зроблю! Все зроблю! Все зараз зроблю! Одну хвилечку!
А от рудий певно не мав того досвіду і, не відчуваючи пастки, обурився. — Та я до людей ходив, для тебе ковбасу купував! А ти ще й вередуєш!
Прошка як вріже глечиком по столу. Глечик на друзки, ще й оковитою людей оббризкав.
— Ах ти соглядатай йобаний! Да что ти врьош! Да ти бєгал к сотніку узнать, нє украл лі я дукат! А сам, нєбось, с панскаво піра хоть серебряную ложку да стянул! А?!!
Рудий аж зайшовся:
— Та я чесний торгівець. Шапки шию і продаю!
— А сєльдєй ти тожє шйош?
Всі зареготали.
— Та я… та я… — заходився у гніві рудий.
— Да брехун он і ворішка! Вот можєтє тряхнуть єго шубу! І что оттуда посипітся?
І перш, ніж корчмар встиг щось сказати і вдіяти, рудий кинувся до корчмаревої шуби, що висіла в кутку за шинквасом зразу. Схопив її з кілка і простяг Прошці.
— На! Труси!
— Да ти что — сдурєл? «слі что, то скажєш, что із мєня висипалось! Вот пусть наш пан мілостівий витряхньот, он ліцо трєтьє!
Сотників чоловік нехотя взяв довгу чорну шубу і трусонув. І з-за вовчої опушки рукава випали із дзвоном дві срібні ложечки та срібний чіп до сотникової срібної баклаги.
— Тепєрь все відят, что я тут нє прі чьом! А то би вопіл, что ето я подбросіл!
— Ти й підкинув!!! — Заревів у нестямі рудий. — О зохен вейн! Та що ж це робиться?!…
Корчмар метнувся до музик і кинув їм монету, щоб швидше і голосніше заграли.
Ті зразу ж щосили врізали гопака, та «вак, що у вухах залящало.
Тоді корчмар швидко вигнав рудого кудись у житло і, з пляшкою доброго вина, поспішив до сотникового чоловіка.
А Прошка, наче й забув про весь цей глум, витанцьовував перед якоюсь веселою молодицею у червонім очіпку!
Тимкові знов захотілось спати. І він вже, вмощувався на лаві, щоб покласти голову на стіл, як побачив, що ведмедиця враз одмінилась. Вона витяглась і завмерла. Тільки ніздрі тріпотіли. Вона напружено нюхтила повітря, що напливало із прочинених дверей. Навіть Прошка цього не зауважив. А Тимко зразу ж повернувся в той бік, куди поводила писком звірина.
І побачив чоловіка у кереі з відлогою і кілком на плечі, мов мушкетом.
Чоловік таки певно побачив і звіра і «козу». Бо підняв руку із стуленими пальцями, мов тятиву напинав. І відпустив, мов стрілу послав. І зразу відступив назад на корчемне подвір'я.
«Коза» скочила з лави і кинулась поміж танцюючими і музиками, попід стінами, поміж глядачами і до дверей. Вистрибнула на подвір'я! І з розгону налетіла на гайдука. Того самого гайдука, кінь якого щез в опарині!
Від удару личина з'їхала набік, і Тимко опинився в повній темряряві.
Але мить, і з нього здерли личину разом із платом. У сутінки з розкритих дверей корчми падало яскраве світло. І довгомордий гайдук зразу впізнав хлопчика і вхопив за волосся.
— Батьку! — скрикнув малий. — Ряту…
Та гайдук зразу ж затис йому рота і пошвидше потяг від корчми. Та не встиг гайдук проминути й двох