Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
— А де ти так довго пропадав? — не вгавав Ростик. — Ми так тебе чекали… Весь коньяк у рестораціях повипивали…
— Це мене в твоєму рідному Галичі польські легіонери затримали, — весело мовив Дмитро.
— А ти схуд, — зауважив Боговик.
— Не всі ж такі, як ти, — і поплескав Ростислава по плечу, як можна плескати стіну. — Ну, що у вас?
— Держава! — з сарказмом кинув Грицан.
— Пробач, — зігнав з лиця посмішку Вітовський, — жарти люблю, але про серйозні речі люблю говорити серйозно.
— Хіба ти не чув, що Петрушевич проголосив державу? — і собі настовбурчився Грицан.
— Чув.
— То що ж?..
— Хлопці, ціхо-ціхо! — коротко замахав виставленими вперед долонями Боговик. — Віцко, ти голоден? То найперше, бо ніякі державні справи на порожній живіт не вирішуються.
— Я ситий, хіба… пива.
— Годиться!
І Ростик першим почимчикував перевальцем до першого ж шинку на Городоцькій. Замовив три кухлі. Стали обік, аби ніхто не чув їхньої розмови.
— Так… — обтер обпінені губи Ростик. — Інформувати буду я. Військовий комітет утворено задля того, аби зробити переворот і взяти владу в руки військових. Дійшли згоди, що найавторитетніша особа серед наших старшин — ти. Отже, й вирішили тебе покликати, щоби ти очолив його.
— А хто досі очолював?
— Тимчасово поручник Бубела.
— Старий знайомий! — вставив Вітовський.
— А заступником у нього сотник Поточняк.
— Де штаб?
— Тимчасово у «Народній гостиниці».
— Поїхали?
— Якщо не хочеш відпочити з дороги…
— Уперед, Ростику! До трамвая!
Зал-кімната, куди Боговик привів Вітовського і Грицана, чимсь нагадував шкільний клас — повно столів і стільців. Півтора десятка старшин голосно про щось сперечалися. Вони були такі запальні, що й не запримітили приходу гостей.
— Струнко! — чи жартома, чи всерйоз загорлав ще з порога Боговик. — Всі струнко!
Команда його, мов сокира, обрубала гамір. Старшини схопились на ноги, повернули голови до дверей, і… ніхто не корився тій Ростиковій команді — старшини кинулися до Вітовського, тиснули руку, а хто знався ближче, цілувався, не соромлячись сліз.
Останнім до Вітовського підступив невисокий молодий старшина, тендітний, з м’якими інтелігентними рисами обличчя, темно-русим волоссям; пенсне в золотій оправі прикривало мудрі ясно-карі очі. Досі він тримався збоку.
— Будемо знайомі,— м’яко промовив. — Сотник Анатоль Поточняк, заступаю поручника Бубелу.
Грицана вразив його голос. Він був не тільки м’яким, а лився якось особливо мелодійно з тонкуватих, видовжених уст.
— Якщо вас цікавить моя особа — прошу. Двадцять чотири роки. Син антиквара зі Львова. Закінчив львівську гімназію. В Січових стрільцях — з перших днів. Добровільно, розуміється. Воював аж до розгрому під Бережанами. Лікувався у Відні. Коли почув про події у Львові, виписався зі шпиталю, приїхав до Львова.
— Радий з вами познайомитися, — по тому, як Вітовський тиснув Поточнякові руку, неважко було зрозуміти, що той сподобався йому.
І Грицану сподобався. На розумних людей в Ярослава особливий нюх. Він їх визначає з кількох слів.
— У такому разі, панове, прошу сідати. — Поточняк став за чільний стіл. — Продовжимо засідання військового комітету. — Він кинув убік рум’янощокого хлопця: — Протоколуй. — До старшин: — Перше. Й найголовніше. — До Вітовського: — Чи згодні ви, пане сотнику, очолити Центральний військовий комітет?
— А чого б я сюди їхав?
— Тоді прошу за свій стіл.
— Ні, сьогодні ведіть засідання ви. Я призначаю вас, пане сотнику, своїм заступником.
Поточняк промовчав. Ніяких емоцій. Наче так і мало бути. Ну й чолов’яга, — без осуду подумав Грицан, — такі характери Вітовський любить…
— Питання буде одне: про дальшу діяльність комітету на нинішньому стані. Так? — Всі схвально закивали. — Спершу про ситуацію. Петрушевич проголосив Українську державу. І що? Держави нема. Це не держава, а посміховисько. Отже, рішення комітету тверде: військовий переворот, і державу належить будувати нам. Ми б хотіли знати, пане Вітовський, коли прибудуть Січові стрільці, що на постої-відпочинку в Чернівцях?
Запитання не збило Вітовського з пантелику — він підвівся стрімко, як завжди робив це. Йшов до столу вивіреним кроком — так ходять кадрові офіцери.
— Перепрошую, пане Поточняк, беру владу в свої руки. Не тому, що ви зле вели засідання, — треба мені таки самому приступати до виконання своїх обов’язків. — Він зробив коротку паузу, аби старшини настроїлися слухати його. — Все, що говорив сотник, правильно. Розумію його занепокоєння. Перше. Січові стрільці, коли я виїхав з Чернівців, уже лаштувалися в дорогу. Друге. Якщо вірити полковникові Коновальцю, то Січові стрільці, котрі зараз перебувають у Білій Церкві, через два-три дні будуть у Львові, і ми тоді створимо регулярну армію.
— Але ж Коновалець дуже голосно заявив достовірно таке: «Спершу відстоїмо Київ, а тоді — Львів».
— Я чув ці слова, — не губився Вітовський. — Поки що не маємо підстав когось гудити, оскільки самі ще стоїмо перед порогом. Далі. Будинок, де ми зараз, не підходить для штабу — який штаб у готелі!
— Ми вибрали Народний дім, — сказав Поточняк. — Стратегічно — місце найкраще.
— Мудро, — похвалив Вітовський.
— А якої ви думки про ту державу, що її Петрушевич проголосив? — спитав старшина в німецькому френчі.— Щось не зовсім так, як би того нам хотілося. Правда?
— Звичайно, що не так, — погодився Вітовський. — Два тижні тому Петрушевич і Левицький казали в парламенті: хочемо жити в новій Австрії, але відділіть нас від поляків, а ні, то звернемо свої погляди до Києва. Все правильно, окрім… вони хочуть жити в новій
