Тарзан, годованець великих мавп - Едгар Райс Берроуз

Так вони боролись. Один намагався перекусити шию супротивника своїми страшними іклами, другий силкувався задушити його пальцями, водночас відштовхуючи від себе вишкірену морду.

Страшна сила мавпи поступово давалася взнаки, і зуби розлюченого звіра майже торкалися горла Тарзана, та ось величезне тіло Керчака раптом затремтіло, на мить напружилося, а потім важко повалилося на землю.

Керчак був мертвий.

Звільнивши ножа, який так часто давав йому перемогу % над м’язами, сильнішими за його власні, Тарзан поставив ногу на шию переможеного ворога, і на весь ліс пролунали дикі урочисті крики переможця.

Так молодий Грейсток вступив у царювання над великими мавпами.

У племені Тарзана лише Теркоз, син Тублата, ие бажав визнавати його влади. Але він так боявся гострого ножа та смертоносних стріл нового володаря, що своє невдоволення виявляв лише у дрібних, хоч і дошкульних каверзах.

Тарзан добре розумів, що Теркоз чекає зручної нагоди, щоб якимось несподіваним віроломством відібрати в нього владу, і тому був завжди насторожі.

Упродовж кількох місяців життя племені точилося, як і доти, за винятком лише того, що блискучий розум Тарзана та його видатні мисливські здібності донесхочу забезпечували плем’я їжею, тож більшість була задоволена зміною влади. Ночами Тарзан водив мавп на поля чорних людей, і там, скоряючись мудрим наказам свого вождя, вони їли лише стільки, скільки їм було потрібно, а не знищували те, чого не могли з’їсти, як це роблять мавпочки Ману та інші породи дрібних мавп.

І хоча дикуни були розлючені постійним грабунком полів, вони не відмовлялися їх обробляти, що сталося б у тому разі, якби Тарзан дозволив своєму племені безглузде плюндрування плантацій.

Протягом цього часу Тарзан зробив багато нічних візитів у селище і поновив запас стріл. Він невдовзі помітив пожертви, які дикуни залишали під деревом. Це відкривало йому доступ за огорожу, і внезабарі він став з’їдати все, що вони йому приносили.

Коли перелякані дикуни переконалися, що за ніч їжа зникає, їхньому відчаю та страху не було меж, бо одна справа приносити їжу в жертву богові або нечистій силі, а зовсім інша — знати, що дух справді відвідує селище і забирає їжу. Було це нечувано і повнило їхні забобонні душі моторошними передчуттями.

Та це ще не все. Періодичне зникнення стріл та дивні жарти, здійснювані незримими руками, довели їх до такого стану, що життя на новому місці перетворилося на муку, і Мбонга став радитися зі старійшинами про те, щоб кинути селище і пошукати нового місця якнайглибше у джунглях.

Чорні вояки, що ходили на полювання, стали мандрувати чимраз далі на південь, у серце лісу, шукаючи місце для нового селища.

Своїми подорожами мисливці дедалі частіше турбували плем’я Тарзана. Спокійний ліс почав повнитися новими дивними криками. Звірі і птахи позбавилися спокою. З’явилася людина…

Інші тварини також блукають джунглями вдень і вночі — люті, жорстокі звірі, але їхні слабкі сусіди тільки на якийсь час тікали від них, а після того, як небезпека минала, поверталися на попереднє місце.

З людиною справа інакша. Коли вона з’являється, більшість великих звірів інстинктивно назавжди залишають місцевість. Так чинять і великі людиноподібні мавпи. Вони тікають від людини так само, як людина тікає від чуми.

Досить довго плем’я Тарзана залишалося біля узбережжя, тому що новий вождь не хотів полишати скарбів своєї хатини. Але одного разу, коли декілька членів племені побачили численних чорношкірих, які розчищали джунглі й споруджували хатини на березі невеличкого струмка, що правив звірам за місце водопою упродовж багатьох поколінь, мавпи не витримали, і Тарзан повів їх на відстань багатьох переходів у глиб країни, у місця, ще не сплюндровані ногою людської істоти.

Раз на місяць, швидко перелітаючи з однієї розхитаної гілки на іншу, Тарзан повертався, аби пробути весь день серед книг та поповнити запас стріл. Діставати стріли ставало дедалі важче, бо чорні привчилися на ніч ховати свої припаси в комори та житла.

Тарзанові доводилося слідкувати за ними вдень, щоб дізнатися, куди вони ховають стріли.

Він двічі входив поночі в хатини, обмацував мати і викрадав стріли з-під носа у вояків, що спали. Але цей спосіб був ризикований, і тому він заходився ловити вояків поодинці своїм довгим арканом; знявши з них зброю та прикраси, він у тихі нічні години скидав їхні тіла з високого дерева просто посеред селищної вулиці.

Ці витівки так лякали чорних, що, якби Тарзан відвідував їх частіше, аніж раз на місяць, вони залишили б і це нове селище. А так проміжки часу між нападами щоразу давали їм надію, що кожен напад буде останнім.

Чорні у своїх подорожах ще не дійшли до хатини Тарзана, яка стояла далеко на узбережжі, але юнак побоювався, що вони виявлять і пограбують його скарби у той час, як він буде з антропоїдами, і тому перебував дедалі більше часу поблизу останнього притулку свого батька і дедалі менше — серед племені. Потроху члени мавпячої громади почали страждати від його зневажання обов’язків вождя, поміж ними завжди виникали сварки й суперечки, які міг уладнати лише цар. Закінчилося тим, що мавпи-старійшини дорікнули Тарзанові, і він не покидав їх цілий місяць.

Царські обов’язки серед антропоїдів нечисленні і нескладні. Після полудня приходить Тфака зі скаргою на старого Мунго, який украв його нову дружину. Тарзанові доводиться скликати всіх зацікавлених, і якщо він бачить, що дружина віддає перевагу своєму новому господареві, то велить: так тому й бути. Або ж наказує, щоб Мунго дав Тфані на обмін одну зі своїх доньок.

Хоч би яким було його рішення, мавпи вважали його остаточним і задоволено поверталися до своїх справ.

А то раптом прибігає з вереском Тана, затискаючи долонею рану у боці, з якої струмує кров. її чоловік Гунто жорстоко покусав її. А покликаний Гунто пояснює, що Тана ледача, не хоче носити йому комах та горіхи і не