Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

в димовій хмарі. Казан не став її переслідувати. Сіра Вовчиця підійшла й лизнула його в шию, там, де на рудуватій шкурі багряніла свіжа кров. Ілька лежала, наче мертва, спостерігаючи за всім маленькими лютими чорними очима. Їжатці й досі щось цокотіли, ніби просячи змилуватися над ними. А потім чорна густа задушлива завіса диму низько спустилася на обмілину. Повітря стало нещадно гарячим, так, наче війнуло з розпашілого горна.

Казан і Сіра Вовчиця, скрутившись щільними клубками, полягали на самісінькому краєчку обмілини. Тепер вогонь був дуже близько. Він ревів, немов великий водоспад. Раз по раз чулося, як із гучним тріском падають дерева. Повітря було наповнене сірим попелом і яскравими іскрами. Казан двічі витягував голову й огризався на жаркі вуглини, що падали на нього й обпалювали тіло, як розпечене залізо.

Біля річки росли густі зелені зарослі, і коли вогонь дістався до них, то став горіти не так сильно, і жар зменшився. Однак минуло ще багато часу, перш ніж Казан і Сіра Вовчиця змогли витягнути голови й дихнути вільніше. Згодом вони зрозуміли, що піщана обмілина врятувала їх. У куті між двома річками геть усе стало чорним, а лапам було нестерпно гаряче від жару.

Дим розсіявся. Вітер знову змінив напрямок, несучи з північного заходу прохолоду й свіжість. Ілька першою обережно почала рухатися туди, де ще не так давно стояв ліс. А от їжатці все ще були скручені в клубочки, коли Сіра Вовчиця й Казан покинули піщану обмілину й попрямували проти течії. Ще й не настала ніч, а ноги їхні пашіли від гарячого попелу й жаристих вуглин.

Цієї ночі на небі зійшов дивний лиховісний місяць, схожий на велику криваву пляму. Усе навколо на довгі години стало німим. Там, де ще вчора був рай для диких звірів, тепер не чулося жодного звуку, навіть пугукання сови, жодної ознаки, що могла б засвідчити про існування в цій місцині життя. Казан знав, що тут не було на кого полювати, тож вони йшли і йшли всю ніч. У зорях натрапили на вузьку ділянку болота, що тяглась уздовж течії річки. Тут бобри загатили гатку, і саме по ній пара перебралася на другий бік річки, у зелену країну. Увесь наступний день і ще одну ніч вони подорожували на захід, дійшовши, зрештою, до багнистого, порослого лісом краю вздовж річки Вотерфаунд.

А поки Казан із Сірою Вовчицею прямували на захід, із поселення на Гудзоновій затоці в напрямку сходу вийшов худорлявий темнолиций французький мішанець за походженням на ім’я Анрі Лоті. На все узбережжя Гудзонової затоки він славився як найвідоміший мисливець на рисей. Він вишукував сліди й інші ознаки наявності тварин і вздовж Вотерфаунду знайшов їх удосталь. Тут був мисливський рай, де тисячами рясніли сліди зайців-біляків, а отже, і рисей тут було чимало. Анрі збудував собі в цій місцині мисливський курінь, а сам повернувся в поселення. Там він дожидався, доки випаде перший сніг, а тоді повертався зі своїми собаками, припасом і пастками.

У цей час із півдня то на каное, то на своїх двох повільно рухався молодий університетський зоолог, що збирав матеріал для своєї книжки «Мислення диких тварин». Звали його Пол Вейман. Він був домовився, що проведе частину зими з Анрі Лоті. Із собою він привіз багато паперу, фотокамеру й світлину дівчини. Його єдиною зброєю був складаний ніж.

Тим часом Казан і Сіра Вовчиця влаштували собі пристановище на мочарах, десь за п’ять-шість миль від хижки, що її збудував Анрі Лоті.

Роздiл XI
Завжди в парi

Був уже січень, коли провідник довів Пола Веймана до хижки Анрі Лоті біля Вотерфаунду. Полові було десь тридцять два роки. Весь повен енергії, життєрадісний, він одразу сподобався Анрі. Якби це було не так, то перші кілька днів у хижці видалися б не дуже приємні, бо Анрі саме був у поганому гуморі. Він розповів про це Вейманові першого ж вечора їхнього знайомства, коли вони курили люльки, сидячи біля натопленої, аж червоної печі.

— Це до біса чудно, — сказав Анрі. — Я втратив сімох рисей, що потрапили в пастки. Вони були розтерзані, наче зайці. Жодна тварина, навіть ведмідь, ніколи не нападає на рись, що потрапила в пастку. Це я вперше таке бачу. За такі подрані шкури не сторжу й півдолара. Сім штук! Це я вже втратив двіста доларів — нє, більше! І роблять таке двоє вовків. Двоє. Я це точно ’наю, бо завсігди ’находжу там пару слідів, завсігди пару, по одному вони не ходять. Вони обходять мої пастки і з’їдають зайців. Ільку не рушать, норку, горностая, куницю так само. Але рисей — sacré[11] і хай їм грець — вони обдирають начисто, наче то не шкура, а лико! Я вже порозкладав оленяче сало зі стрихніном, пастки ставив, вовчі ями, а піймати їх не можу. Вони м’не зжиють звідсіля, як я їх не піймаю, бо що ж то: я взяв тіки п’ятьох цілих рисей, а вони м’ні попсували сімох.

Ця розповідь зацікавила Веймана. Він був вдумливим чоловіком і вважав, що людський егоїзм заважає пізнавати багато дивовижних явищ світобудови. Чоловік кинув виклик усім, хто стверджував, ніби людина — єдина жива істота, яка вміє мислити, а здоровий глузд і розум, що їх проявляють інші істоти, — лише інстинкт і не більше. Його теорія була така логічна, що тим самим він зажив собі слави на всю країну. Факти, які розповів безталанний Анрі, вразили його, і вони до опівночі розмовляли про двох дивних вовків.