Векша - Борис Опанасович Комар

Розсердився Векша і собі штурхонув волосатого, відкинув, як снопа. Той ледве на ногах устояв. Після цього він, може, й не чіпав би вже, так ратні почали його і Векшу в спину підштовхувати, зводити до бійки.

Скипів Векша, крутнувся веретеном, давай молотити, хто під руку попадався. Далі прорвав коло, схопив лаву, замахнувся. Злякалися ті, гайнули в двері.

Опам’ятався Векша, розгублено озирнувся на всі боки. Стоїть він один посеред кам’яниці просторої, а ратних наче вітром здуло. Глянув до порога, а там огрядний на все горло регоче. І дідок щербаті зуби шкірить.

“Кінець мені!” — аж морозом пройняло його.

Опустив лаву й голову низько схилив.

Огрядний підійшов, схвально поплескав Векшу по спині й монету срібну в руку тиче.

Векша ж мов задеревів.

— Бери! — підказує дідок. — На вино тобі дає за сміливість.

“Он воно що!”

Збіглися ратні. Огрядний щось сказав їм, кивнувши на Векшу, й рушив з дідком до виходу.

Тільки-но зачинилися двері, товариство знову обступило Векшу, тепер уже улесливе й добре, ніби між ними й не було допіру бійки. Волосатий дружньо обійняв молодика за плечі, моргнув на монету.

Векша зрозумів той знак, подав монету волосатому.

Ратні схопили Векшу за ноги, за руки й ну підкидати вгору.

Нелегко давалися Векші вправи ратні. Хоча вдома мало кому поступався спритністю на ловах звіриних, але здолати людину, ставши з нею на прю, нехай це й не насправді, а лише вдавано, куди важче. Не вмів він ні конем добре владати, щоб, як дзига, під ним крутився, ні мечем і списом, мов залюбки, грати, ні щитом себе від нападу захищати.

Прийде ввечері після вправ, усі кості болять, їжа смачна в рот не йде. Впаде утомлений на постіль, спав би й спав, так ні, починає надворі розвиднятися, треба в стайню бігти, коня напоїти, нагодувати, почистити, себе до ладу привести. З усіх сил старається, щоб знову не закували його в крицеві кайдани.

Бачать те ратні мужі, хвалять, ще й на вино інколи дарують. Він же завжди на гурт віддає, щоб заздрощів товариства не нажити, приязні їхньої не втратити.

Спершу тлумачив йому ратні накази смаглявий болгарин, що також слугував там і добре тямив по-грецькому. Тлумачив болгарською мовою, та вона була зрозуміла для Векші.

Коли вже осилив, завчив усі звичаї ратні, вправи ті за гру йому стали.

У змагах між воями завжди здобував перемогу над суперником. Відтоді старші почали його ще й на чати водити. Поставлять десь біля хорому якогось чи біля воріт дворових, стій, пильнуй та шану не забувай віддати, кому належить.

Зовсім не важко на тих чатах, ото тільки що спека полуденна варить удень в одягу напівкрицевому.

Але то пусте. Більше його інше в’ялить: думки про домівку не дають спокою. Гадав, гостей побачить, вони визволять його. Та де там, як їх побачиш, коли сидиш у цих стінах кам’яних мурованих. Не випускають за ворота.

А тут іще дідок не забуває, зчаста навідує та все розпитує, чи подобається йому тут, чи не нудьгує за рідною стороною, та тільки глибше цим рану ятрить.

Проте Векша не подає знаку.

— Немає за чим печалитись! — відказує.

І дідок дуже задоволений з відповіді.

— Так, таки немає, немає, — знай одне торочить. — Ліси, болотюки там, люди в хижах куриних звірами живуть. Хіба ж можна порівняти життя те з оцим ось, ромейським…

А то якось прийшов веселий, балакучий, зиркнув проникливо на Векшу й мовив:

— Служи вірно цареві, бо немає ніде щастя більшого, як на його землі. Нащо вже мені було в Києві непогано, а от пішов же сюди охоче.

— То ви з Києва, русич? — аж скинувся Векша.

— Ні, не русич, я — варяг. Отець мій давно колись з полуночі далекої приплив до Києва, найнявся дружинником до Олега. І мене малого з собою взяв. Сподівався — стану великим вікінгом[45]. Отець, як я ще й ходити не вмів, поклав біля мене багато всяких іграшок і списа поставив. То я на ті іграшки навіть не глянув, а одразу рукою списа вхопив… Спершу, коли виріс, служив у київського князя. Але потім прочув, що цар ромейський краще платить за службу, поплив раз у Царград з гостями та й перемахнув до нього. І, як бачиш, не шкодую.

— І вам зовсім не кортить побачити рідну землю, домівку?

— Рідна земля й домівка, молодче, в людини там, де їй ліпше живеться. Ні, нікуди не тягне мене звідси.

— Мене теж, — кривиться Векша. — Хіба лиш глянути.

— Дарма, тут звикнешся, то й глянути не захочеш.

Минуло літо. Наступила зима чужинська. Випаде маленький сніжок і одразу ж розтане. Дерева, як і влітку, стоять у листі, трави зеленіють, квіти квітнуть.

Та не веселить те Векшу, лиш тугу на нього наганяє. Згадує зиму свою, древлянську…

…Ось він іще малий. Надворі снігу накидало, вітер у двері шпує. Отець, помастивши чоботи ведмежим салом, узяв снігоходки, подався на лови. Мати худобу порає. Сидять вони з дідусем у хижі біля жаркого вогнища, навперемінки мелють зерно на крихітних кам’яних жоренцях. Пухке житнє борошно повільно сиплеться у дерев’яну мисочку й сповняє хижу духмяним запахом.

Весною та літом, бувало, й