Рекламне бюро пана Кочека - Варткес Арутюнович Тевекелян
Він замовк, ковтнув вина.
— Вам не набридло?
— Хіба таке може набриднути? В молоді роки мені теж довелося поневірятися. Я також був солдатом і терпів, либонь, більше, ніж належить терпіти людині!..
— Тоді слухайте… Поневолені, змордовані вірмени — їх у Туреччині було понад два з половиною мільйони, — переживши не одну різанину, підтримували росіян, палко бажали перемоги російській зброї, сподіваючись таким чином позбутися турецького гніту і дістати коли не автономію, як обіцяв їм царський уряд, то хоча б відносну волю, яку мали їхні одноплемінники в Росії. Вірменська молодь, що жила в Туреччині, відмовлялася воювати проти росіян. Вірмени, розкидані по всіх-усюдах на земній кулі, створювали добровольчі загони, з яких потім готували цілі дивізії, що воювали пліч-о-пліч з російською армією під командуванням легендарного вірменського полководця генерала Андраніка.
Молодотурки, замість того щоб знайти спільну мову зі своїми християнськими підданими, спробувати якщо не переманити їх на свій бік, то хоча б нейтралізувати, взялися до колишнього — різанини. Але робили це невправно… Отут і допомогла їм Німеччина. Тепер документально доведено, що німецькі генерали порадили молодотуркам винищити всіх вірмен до ноги, щоб у разі поразки у війні не поставало питання про вірменську автономію, щоб великі держави Антанти не могли б спекулювати, як доти, на вірменській проблемі і не добилися б від Туреччини надмірних поступок. Так і зробили: на великій території колишньої Вірменії, як виявилося, не було вірмен, і, звичайно, мирні конференції не обговорювали вірменського питання…
По всій Туреччині почалася нестримна агітація за винищення гяурів-вірмен. Мулли в мечетях, представники партії молодотурків на базарах, у караван-сараях, на селянських сходках, чиновники, офіцери і жандарми, граючи на шовіністичних почуттях турків, запевняли їх, що порятунок країни полягає тільки у знищенні всіх іновірців — передусім вірмен. Вони намагалися пробудити в народі звірячі інстинкти і досягали в цьому великих успіхів. Мусульманське духовенство доводило своїй пастві, що по велінню Аллаха та його пророка земля і майно знищених гяурів належить правовірним, а на тому світі їм уготовано райські втіхи і по одній гурії за кожного вбитого християнина. Хіба цього було не досить для фанатиків, щоб вони почали різанину?..
Навесні тисяча дев'ятсот п'ятнадцятого року почалося винищення вірмен по всій султанській Туреччині. Протягом трьох-чотирьох місяців було вбито понад півтора мільйона чоловіків, жінок, старих і дітей. Жінок та дітей, що лишилися живими, було вислано в пустиню Дер-Зор і приречено на повільне, голодне вимирання… У таких містах, як Ван, Муж, Бітліс, Шабін-Кара-Ісар, вірмени вчинили збройний опір. Але що могла зробити жменька погано озброєних людей проти регулярної армії? Тільки загинути з честю, як вільні люди. Мало, дуже мало кому пощастило вціліти і виїхати у Вірменію з російською армією, яка після революції відступила…
Жителі турецької столиці теж не уникли жахів різанини. Стамбульські власті одної ночі зібрали всю вірменську інтелігенцію — адвокатів, лікарів, інженерів, учителів, журналістів, письменників, усіх визначних людей, посадовили їх у товарні вагони і під охороною жандармів вивезли у глиб країни, якнайдалі від очей представників іноземних держав. Серед загиблих було багато високоосвічених, талановитих людей…
Сонце давно сіло. Сутінки в кімнаті погустішали, але Василь не вмикав світла.
— Вас, мабуть, цікавить, як я врятувався? — вів далі після короткої паузи журналіст. — До мене доходили страшні чутки, але я не надавав їм особливого значення. Не вірив, що турецький уряд може наважитися винищити цілий народ… По-справжньому я стривожився, коли перестав одержувати листи спершу від батька, потім і од матері. На мої телеграми ніхто не відповідав. У голову лізли страшні думки. Я не знав, що робити. Нарешті надумався попросити в начальства відпустку днів на десять-дванадцять, щоб з'їздити додому і довідатися, що сталося. А коли відмовлять — просто дезертирувати.
Мені здавалося: в тому, що я прошу відпустку, нема нічого незвичайного. Я прослужив у армії понад рік, дістав звання офіцера, — отже, міг розраховувати на відпустку, тим паче, що в мене були особливі обставини. В той час наша частина стояла гарнізоном за тридев'ять земель від фронту — у місті Ізмірі.
Командував нашою ротою літній добряга з резервістів бін-баші Азіз-бей, якого після поранення прислали з діючої армії. Він ніколи не бив аскерів, не ображав їх, як робили інші офіцери. Аскери прозвали його Ата — батько.
Вислухавши моє прохання, Азіз-бей озирнувся навсібіч і, впевнившись, що ніхто не підслуховує, сказав: «Зайдеш до мене після навчання, тоді поговоримо!..»
Рівно опівдні пролунала довгождана команда: «Розійдись!» Величезний плац умить спустів. Я поспішив до командира. «Невже, — думав я, — Ата відмовить у моєму проханні, і мені доведеться дезертирувати?» Це було б самогубство. В ті роки на майданах турецьких міст дезертирів вішали десятками. Я бачив їх на власні очі і читав написи на картонках у формі півмісяця, почеплених на шию нещасних: «Усіх зрадників батьківщини — дезертирів — чекає така доля».
У кабінеті я ще раз виклав Азіз-беєві своє прохання. «Ти що, справді такий наївний чи вдаєш наївного? — спитав він сердито. — Невже ти нічого не знаєш про те, що коїться навколо?» — «А що коїться?» — «У мене навіть язик не повертається усе розповісти тобі… Одне слово, у нас у благословенній Туреччині люди збожеволіли. Не здолавши ворога на фронті, вони взялися за мирних людей, почали знищувати своїх підданих — вірмен. Тут, в армії, під моїм захистом, ти до певної міри в безпеці. Але якщо я відпущу тебе, то живим навряд чи повернешся. Зрозумів нарешті?» — спитав він. Опустивши голову, я стояв перед ним. Але така вже людська вдача: ми женемо од себе все неприємне,
