Куди залітають лиш орли - Алістер Маклін

— Цілком можливо. — Усмішки у відповідь на обличчі в адмірала не було.

— Ви чули, що він сказав? — Сміт вимкнув рацію, склав антену й подивився скоса на Шаффера. — Ми можемо припинити операцію.

— Припинити операцію? Тепер? — Шаффер розлютився. — Невже вам не ясно, що коли ми це зробимо, то вони через день-два схоплять Мері? — Він зробив значущу паузу. — А якщо це станеться, то ще через десять хвилин вони схоплять і Гайді.

— Годі про це, лейтенанте! — відказав Сміт. — Адже ви бачили її лише один раз, якихось п'ять хвилин.

— То й що? — Вигляд у Шаффера був дуже войовничий. — А скільки Паріс бачив Єлену Прекрасну? А чи часто Антоній бачив Клеопатру? А чи часто Ромео… — Він замовк, потім зухвало додав: — І мене не обходить, що її вважатимуть зрадницею своєї нації.

— Вона народилася й виросла у Саутгемптоні, — втомлено промовив Сміт.

— Та яка різниця! Навіть якщо вона — англійка…

— Ходімо, — обірвав його Сміт. — Треба повернути рацію на місце. Невдовзі там мають з'явитися гості.

— Так, не варто надто часто їх дивувати, — погодився Шаффер.

Вони поставили рацію на місце, замкнули багажне відділення й ступили кілька кроків до виходу зі станції, коли їх зупинив гуркіт двигунів та звуки сирен. Притиснувшись до стіни, обидва дивилися, як перша машина в'їхала в станційні ворота й загальмувала за ярдів десять від них.

Шаффер зиркнув на Сміта.

— Не будемо їм заважати, чи не так?

— Не будемо. За касову будку!

Двоє чоловіків, нечутно й швидко посуваючись уздовж колії, дісталися до касової будки й сховалися в її густій тіні. Сержант — той, що організовував прочісування лісу над Синім озером, — з'явився в станційному дворі в супроводі чотирьох солдатів, знайшов багажне відділення, посмикав двері, потім кілька разів марно вдарив по замку прикладом, врешті випустив по замку чергу з автомата й зайшов усередину, присвічуючи собі ліхтариком. Майже одразу після цього він знову постав у дверях.

— Скажи капітанові, що вони не збрехали. Усе причандалля англійців тут. — Один із солдатів рушив виконувати його наказ, а сержант звернувся до решти: — Гаразд, а ви забирайте їхнє манаття й тягніть до машини.

— А там же моя остання пара бавовняних шкарпеток… — похоронним тоном прошепотів Шаффер, коли солдати несли повз них їхні рюкзаки. Я не кажу вже про зубну пасту…

Він замовк, бо Сміт смикнув його за руку: сержант зупинив одного з солдатів, який ніс рацію, поклав на прилад руку й завмер. Сержант стояв якраз під невеликим станційним ліхтарем, так що вираз його обличчя можна було добре роздивитися — на ньому проступив подив, потім недовіра й раптом цілковите розуміння.

— Капітане! — закричав сержант. — Капітане!

В станційні ворота квапливо вбіг офіцер.

— Рація, капітане! Вона ще тепла, просто гаряча. Нею користувалися не більше, ніж п'ять хвилин тому!

— П'ять хвилин тому? Це неможливо! — Капітан вражено подивився на сержанта. — Якщо тільки…

— Саме так, пане капітане. Якщо тільки…

— Оточити станцію! — закричав капітан. — Обшукати всі приміщення!

— О Боже! — простогнав Шаффер. — І чому б їм не дати нам спокій?

— Швидко, за мною, — наказав Сміт.

Він узяв Шаффера за руку й вони почали скрадатися в тіні, доки опинилися біля жіночого туалету. Намагаючись не брязнути своїми відмичками, Сміт за кілька секунд відімкнув двері. Прослизнувши всередину, вони замкнули за собою двері.

— В листі до родини з приводу моєї загибелі це звучатиме не надто героїчно… — сумно промовив Шаффер. А втім, гумор у його словах видався трохи неприродним.

— Що саме?

— «Поліг за Батьківщину в жіночій вбиральні у Південній Баварії». Як можна героїчно воювати, знаючи, чим це скінчиться… А про що там говорять наші друзі за дверима?

— Якщо ти хвильку помовчиш, то ми, може, й почуємо.

— Якщо я кажу — скрізь, то це означає — скрізь! — Німецький капітан викрикував накази в типовій прусській манері. — Якщо двері замкнено, ламайте їх. Якщо не можете зламати, стріляйте в замок. А якщо не хочете опинитися на тому світі через кілька секунд після цього, то пам'ятайте, що ці двоє — надзвичайно небезпечні й вправні типи, озброєні, крім власної зброї, ще й захопленими у нас автоматами. Не пробуйте схопити їх живими. Стріляйте, тільки-но побачите.

— Ти чув? — запитав Сміт.

— Боюся, що так. — Шаффер клацнув запобіжником свого автомата.

Вони стояли поруч у темряві, прислухаючись до перегукування солдатів, ударів прикладом, окремих пострілів, — певно, двері десь не піддавалися. Помалу ці звуки наближалися.

— Стає гарячіше… — пробурмотів Шаффер.

Та він недооцінив обстановку. Щойно він замовк, як чиясь рука взялася за клямку й почала її нетерпляче торгати. Сміт і Шаффер мовчки розійшлися в різні боки й притислися до стіни обабіч дверей. Торгання припинилося. Сильний удар струсонув двері. Ще удар, і деревина біля замка почала з тріском подаватися. Сміт подумав: ще два такі удари — і все.

— Боже мій, Гансе! — У голосі за дверима пролунав — чи мав би пролунати — подив і роздратування водночас. — Що ти робиш! Ти що, не вмієш читати?

— Що я не вмію? — другий голос замовк, потім промовив трохи винувато: — «Damen»! Господи, «Damen»! — Настала пауза. — Ну, якби ти пробув стільки часу на російському фронті, як я…

Голоси почали затихати — солдати пішли геть.

— Боже, благослови нашу спільну англосаксонську ментальність! — з полегкістю пробурмотів Шаффер.

— Це ти про що? — запитав Сміт. Він опустив свого автомата й аж тепер зауважив, що долоні в нього мокрі від поту.

— Про недоречне почуття добропристойності, — пояснив Шаффер.

— Недоречним його не назвеш. Це було добре розвинене почуття самозбереження, —