Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний
— Дякую, місіс Еймі.
— Звичайно, за відповідну плату. Вона не така вже й мала, але цілком прийнятна, цілком, запевняю вас, надто маючи на увазі, як оцінюватиметься ваша робота в «Магнолії».
— Дякую, місіс Еймі.
— Дякувати можете не мені, а собі самому і своїм здібностям. Будемо відвертими до кінця, містер Лукас. Ми запросили вас як баскетбольного тренера. Про це зазначено і в контракті.
— Я приїхав сюди саме для цього.
— Не все можна записати на папері. Нашим вихованкам не потрібен баскетбол.
— Але тоді до чого ж я тут?
— Майте терпіння. Їм не потрібні змагання, вони не прагнуть займати призових місць, ставати чемпіонками, одержувати медалі. Вони самі мають можливість вигадувати будь-які медалі, відливати їх із срібла, з золота, навіть з платини і вручати їх кому забагнеться. Що їм треба в спорті? Трохи тенісу — і в нас прекрасні корти та прекрасні тренери. Плавання — ми маємо басейни, що відповідають усім олімпійським вимогам. Кінний Спорт — це розкіш, яка сьогодні мало кому доступна, отож ми маємо конюшні, як у французьких королів, дорогих коней, тренерів, виписаних з Європи. З цього ви можете зробити висновок, як мало важить для нас баскетбол і ще менш — тренер з баскетболу.
— Тоді як же зі мною? — знову не стримався Лукас.
. — Дослухайте, прошу вас, до кінця. Нам потрібен був не якийсь там тренер, а саме ви, містер Лукас, і не за своє вміння грати, а за неперевершене мистецтво володіти своїм тілом… Фантастична невловимість, стрибок з лінії штрафного кидка до самого кільця, і це з поворотом у повітрі на сто вісімдесят градусів — феноменальної Я розумію, що навчити цього не можна, а цим народжуються. Але показувати, демонструвати для наслідування, для натхнень і захоплень — це варто великих грошей!
— Ви купуєте мене, щоб я стрибав, вигинався і перекручувався в повітрі перед вашими вихованками? — не приховуючи обурення, вигукнув Лукас.
— Заспокойтеся. Ви сформуєте дві або й три команди. Зовні все матиме цілком благопристойний вигляд. Але не намагайтеся зробити з них чемпіонок. Взагалі не намагайтеся нічого досягнути в «Магнолії». Тут цього не люблять. Тут терпіти не можуть привілеїв, а також тих, хто хоче завоювати симпатії.
— Я не збираюся цього робити.
— Ми це знаємо. У вас непогані рекомендації. До того ж — симпатична дівчина.
— Здається, обговорення цього питання не входить у контракт.
— Пробачте. Просто я хотіла показати вам, як багато ми знаємо. А щодо вашого справедливого обурення… Я могла б з вами згодитися, та водночас могла б і запитати вас: а як люди заробляють свої гроші? Одні вигинаються і підстрибують, інші сидять непорушно, як кам’яні ідоли, ще інші плазують, як рептилії, дехто пробує зриватися в повітря, та їх досить швидко повертають на землю, деякі розпускають пір’я, їх вчасно приборкують. Продовжувати далі?
— Немає потреби. Дякую за відвертість.
— Відвертість — головний принцип «Магнолії». Невдовзі він мав переконатися в цьому.
Зовні дівчатка, які навчалися в «Магнолії», всі оті Джейн і Джой, Енн і Ненсі, Санні і Флауер, були звичайні американські дівчатка, прості в поводженні, демократичні, недбалі в одязі, в міру розтріпані, маніакально вимиті і вичищені. На кожному кроці вони підкреслювали, що зневажають «Магнолію», що опинилися тут не з власної волі, а для вдоволення снобізму своїх батьків, які навіть припустити не могли, щоб їхні діти ходили до тих самих шкіл, «куди ходять усі». Та ось наставав уікенд або якесь свято, і перед брамою маєтку «Тамерлан» збирався цілий парад кремових «ролс-ройсів», шоколадних «дженсен-інтерсепторів», нещадно сірих «мерседесів», чорних «кадилаків», і одразу незрима стіна виростала між вихованками «Магнолії» та їхніми наставниками, санні і флауер грайливо стрибали на шкіряні сидіння машин, вартість кожної з яких вимірювалася десятками тисяч доларів, знудьговано позирали на тих, хто не міг поїхати з ними, з відвертою зневагою дивилися на людей, які не мають мільйоннодоларових особняків, напханих ще на добрі десятки мільйонів доларів картинами, меблями, антиками, на людей, які не живуть, а животіють і не можуть собі дозволити витрачати свій час на урочисті прийоми, на теніс, гольф, басейни, кінну їзду, подорожі по всьому світу, а вимушені щодня працювати, іноді навіть на двох роботах, щоб хоч трохи підняти бюджет сім’ї, вирізати з газет купони, щоб купити щось із скидкою, записуватись у нудні різдвяні клуби, мріяти про влаштування в підвалах своїх жалюгідних стандартних будиночків так само жалюгідних спортивних розваг для дітей і для самих себе.
Свого часу Лукас, як усі американські юнаки, звичайно ж, прочитав прославлений роман Селінджера[8] і так само, як усі хлопці його віку, захоплювався Холденом Колфілдом, незалежністю його суджень, його молодечим бунтарством і нонконформалізмом. Приваблювало в Холдені Колфілді Лукаса ще й те, що той був теж із Пенсільванії, а ми в молодості (та іноді й упродовж цілого життя) повсюди намагаємося відшукувати бодай якісь дрібнички, що єднають нас із чимось відомим, а то й прославленим, бо це підносить нас у власних очах і дає таке потрібне людині відчуття вартісності. Щоправда, серед пенсільванських «земляків» Лукаса був, на жаль, і Рокі Бальбоа[9], цей «кретин з напомпованими м’язами.
Селінджер, як багато хто з інтелектуалів, захопився ідеями дзенбудднзму і до своєї книжки «Дев’ять оповідань» поставив епіграфом слова «Ляск одної долоні» з дзенського поета Хакуїна Осьо[10] «Одна рука», бажаючи цим самим приєднатися до твердження про неосяжність світу, про те, що все, що ми бачимо, чуємо, до чого доторкуємося, так само примарливе, ефемерне і короткочасне, як ляск однієї долоні.
Коли доводиться з самого дитинства, навчаючись, ще й заробляти баскетболом, де тобі щодня можуть переламати всі кістки, то тут не до дзену. Але Холден Колфілд Лукасу подобався. Він
