Крадійка книжок - Маркус Зузак

— Може, ти вже стулиш свою пельку, Штайнере? — Це був вигук, який вона прокричала шепотом.

— Що ти сказала?

— Я сказала, закрийся, дурний Saukerl …

На цих словах Лізель знову повернулася до дверей, взялася за мідного молотка і повільно, тричі постукала в двері. По той бік наблизились кроки.

Спершу дівчинка не дивилась на жінку, а втупилась в мішок з білизною, який тримала в руці. Передаючи його, уважно розглянула шнурочок, яким стягувався мішок. Їй передали гроші і все, більше нічого. Мерова жінка, яка ніколи не говорила, просто стояла у своєму купальному халаті, а її м’яке пухнасте волосся було зібрано у короткий хвостик. Протяг нагадав про себе. Щось на кшталт уявного дихання трупа. Досі жодного слова від жінки, а, коли Лізель нарешті насмілилась глянути на неї, її обличчя не засуджувало, воно було холодним і далеким. Якусь мить вона дивилася на Руді поверх її плеча, а тоді кивнула, зробила крок назад і зачинила двері.

Якийсь час Лізель стояла на ґанку й оглядала вертикальне полотно дверей.

— Агов, Saumensch! — Ніякої реакції. — Лізель!

Дівчинка відступила.

Обережно.

Вона прозадкувала декілька кроків, розмірковуючи.

Може, жінка таки не бачила, як вона поцупила книжку. Тоді вже сутеніло. Може, це був якраз один з тих випадків, коли здається, що хтось дивиться прямісінько на вас, а потім виявляється, що він дивиться на щось інше, або просто замріявся. Як би там не було, Лізель відмовилась від подальшого аналізу. Їй зійшло з рук, от і добре.

Дівчинка обернулася і решту східців пройшла уже нормально, перестрибнувши три останні.

— Ходімо, Saukerl. — Вона навіть розсміялась. Параноя в одинадцять років — хоч куди. А позбутися клопотів в одинадцять років — це просто блаженство.

МАЛЕНЬКЕ ЗАУВАЖЕННЯ, ЩО ЗІПСУЄ БЛАЖЕНСТВО

Нічого їй з рук не зійшло.

Мерова дружина дуже добре її розгледіла.

Вона лише чекала зручної нагоди.

Минуло декілька тижнів.

Футбол на Небесній вулиці.

Читання «Знизування плечима» з другої до третьої ночі після кошмарів або вдень у підвалі.

Ще один безпечний візит до мерового будинку.

Усе йшло чудово.

До.

Наступного візиту Лізель, без Руді, і можливості проявити себе. То був день збору прання.

Мерова дружина відчинила двері, але в руках у неї не було мішка, як зазвичай. Натомість вона відійшла вбік і жестом крейдяної руки і зап’ястя запросила дівчинку ввійти.

— Я прийшла тільки для того, щоб забрати білизну. — Кров висохла в її жилах. Вони розкришились. Лізель мало не розсипалась на шматочки просто на східцях.

Тоді жінка промовила до неї перше слово. Вона простягнула руку з холодними пальцями і сказала:

- Warte — почекай.

Впевнившись, що дівчинка заспокоїлась, жінка повернулась і швиденько зайшла в будинок.

— Слава Богу, — видихнула Лізель. — Вона принесе його. — Його — це мішок з білизною.

Але те, з чим повернулась жінка, навіть трішки не скидалося на мішок.

Вона зупинилася з неймовірно тендітною непохитністю, тримаючи біля живота башточку книжок, що сягала її грудей. Вона здавалася такою крихітною проти тих велетенських дверей. Довгі світлі вії і легесенький порух обличчям. Запрошення.

Зайди і подивись, ніби промовляла вона.

Вона буде мене катувати, подумала Лізель. Вона затягне мене досередини, розведе вогонь у каміні і кине туди мене, книжки і все інше. Або зачинить у підвалі без їжі.

Однак, з якоїсь причини — напевне, її заманили книжки, — дівчинка зрозуміла, що заходить в будинок. Рипіння її туфель по дерев’яній підлозі примусило Лізель зіщулитись, а, коли вона досягла найболючішого місця і дерево застогнало, вона майже зупинилася. Мерова дружина від цього не збентежилась. Вона лише мигцем озирнулася і пішла далі, до дверей каштанового кольору. На її обличчі з’явилося запитання.

Ти готова?

Лізель трохи витягнула шию, ніби хотіла заглянути крізь двері, що стали їй на заваді. Це, звісно ж, означало, що вона хоче їх відчинити.

- Ісус, Марія…

Вона промовила це вголос, і слова розсипалися по кімнаті, заповненій холодним повітрям і книжками. Книжки були скрізь! Кожна стіна озброїлася вщерть забитими, проте акуратними стелажами книжок. Важко було розгледіти колір стін. Написи розмаїтих форм і розмірів вкривали корінці чорних, червоних, сірих та інших різнобарвних книжок. Одне з найпрекрасніших місць, яке Лізель коли-небудь бачила.

Зачудована, вона усміхнулася.

Невже така кімната справді існує?

Вона спробувала стерти усмішку рукою, але одразу зрозуміла, що марно старається. Дівчинка відчувала очі жінки, що вивчали її з ніг до голови, а, коли глянула на неї, погляд зупинився на її обличчі.

Вона і гадки не мала, що може бути так тихо. Тиша розтягнулася, як гумка, що нестерпно хоче тріснути. Лізель розірвала її.

— Можна?

Слово повисло серед неосяжного і пустого простору з дерев’яною підлогою. Між книжками і дівчинкою пролягли милі.

Жінка кивнула.

Так, можна.

Поступово кімната зменшилась, і крадійці книжок вистачило декілька кроків, щоб дотягнутися до полиць. Тильною стороною долоні Лізель провела по першій полиці, прислухаючись до шереху нігтів, що ковзали корінцями книжок. Прозвучало, ніби якийсь інструмент або мелодія лунких кроків. Вона провела двома руками. Вона пробігала полиці. Одну за одною. І сміялась. Її голос розплескувався, клекотав у горлі, і коли вона врешті зупинилась посеред кімнати, то ще довгенько переводила погляд з полиць на свої пальці і знову на полиці.

Скількох книжок вона торкнулася?

Скільки з них вона відчула ?

Вона підійшла до стелажів і знову пробігла рукою корінцями, цього разу набагато повільніше, внутрішньою стороною долоні, так, що її м’яка шкіра відчувала невеликий хребет кожної книжки. Люстра кидала донизу яскраві смуги світла, і дівчинці здавалося, що це якась магія, щось неймовірне. Декілька разів Лізель ледь не витягла книжку з полиці, але врешті не насмілювалась їх тривожити. Все було занадто бездоганно.

Ліворуч вона знову побачила жінку — та стояла біля великого письмового столу і досі тримала перед собою маленьку башточку. Стояла, трішки схилившись від захвату. Здавалося, що усмішка застигла на її губах.

— Ви хочете, щоб я…?

Лізель не докінчила запитання, а просто показала те, що хотіла запитати, — вона підійшла й обережно взяла книжки з рук жінки. Тоді помістила їх у прогалину на стелажі, недалеко від прочиненого вікна. Всередину заповзав холод.

На мить Лізель завагалася, чи, бува, не зачинити вікно, але вирішила залишити все, як є. Це не її дім, та й узагалі, краще не пхати носа в чужі справи. Замість того вона повернулася до жінки, чия посмішка тепер скидалася на синець, а руки делікатно повисли вздовж тіла. Руки, як у дівчинки.

Що тепер?

Ніяковість прослизнула