Підняти вітрила! - Раду Тудоран

— Та має, тільки ніхто їх не бачить, крім орлів, та й то не завжди, а лише після дощу, коли небо вимите й на ньому нема анінайменшої пилинки, навіть такої, як вістря голки.

— А кораблі можуть ходити отак, від берега до берега?

— Вони так і ходять, якщо їх не перекине хвиля. Ідуть до Туреччини і навіть далі…

Хлопець слухав усе, роззявивши рота. Він би хотів піднятися на корабель, пройти вгору, до угорців і німців, туди, де починається Дунай, він би хотів спуститися вниз до безмежного моря, простір якого видався йому казковим. Але кораблі проминали гирло Серету не зупиняючись, і він тільки й міг дивитись на них з берега.

Крістя Бусуйок був сам на світі, відколи себе й пам'ятав. Однієї снігової зими ченці з монастиря Дуреу знайшли його на соломі в кошарі. Хлопчик виріс, став монастирським послушником, бив у дзвони, натирав плитки у вівтарі. Але в чотирнадцять років, коли чернецтво вирішило зробити з нього благочестивого й смиренного монаха, хлопець перестрибнув через монастирський мур, мов жеребчик, який відчув, що на нього хочуть надягти хомут, і, взявши ноги в руки, опинився аж у долині Бистриці, в колибі діда Беладонни, старого й досвідченого плотогона.

Чому в старого було таке прізвисько і яке його справжнє ім'я, не міг згадати ніхто навіть того дня, коли несли на бідний цвинтар під горою. Може, тому, що він похмурий, але ж це не причина, бо одне — похмурість, а друге — мати отруйливу душу, як хлопець розумів це прізвисько.

Ось так хлопець і став плотогоном, замість того щоб бути ченцем.

Ішли кораблі по Дунаю, а хлопець проводжав їх великими очима. Він радий би піти з ними, але тільки дивився на високі щогли, на майстерно пошиті вітрила. Яке прекрасне видовище, коли йдуть кораблі!

— Дідусю, я хочу зробити одну дурницю!

— Цим ти мене не здивуєш!

— Я поставлю на пліт щоглу й вітрило!

— Тю на тебе! І справді дурниця!

На той час хлопцеві вже виповнилось двадцять. Він носив довге волосся, мав високе чоло, голубі очі й кохав одну достойну дівчину, доньку плотогона…

Та заграли сурми, сповіщаючи війну, засурмили в полях і в горах, до лісорубів і плотогонів. Лісоруби й плотогони одягли військову форму й пішли битися з турками османського паші…

А поки війна закінчилася, дівчина Крісті вийшла заміж за старосту з сусіднього села — чоловіка заможного й багатого.

Відтоді молодий плотогон спохмурнів, озлобився серцем, зробився жорстоким і став схожий на зів'ялу квітку. А коли через три роки помер і дід Беладонна, він став геть самотній, чоло його помережили зморшки, очі обрамили синці, скроні осріблились, виросла довга борода. І схожий він став на старого у свої двадцять і п'ять років.

Однак плотогоном Крістя залишався найкращим. Коли він виходив плотом на рівнину, то ставив попереду високу тичку, закріплював її, щоб вона не хиталась, І піднімав на ній величезне вітрило, пошите із власних сорочок.

І ось у травні, коли всі плотогони спустилися раз, Крістя спускався вже вдруге, женучи дві високі сосни, про які його просив шість тижнів тому в Галаці капрал Ієремія, знайомий ще із Грівіци, де їхні полки билися пліч-о-пліч проти османів.

Звісне діло, з двох сосен, хоч як їх зв'яжи, плота не зробиш, це знає кожен плотогон. Тому Крістя Бусуйок узяв ще шість, правда, не таких високих, — хай будуть, покупець на них знайдеться.

Крістя Бусуйок поминув гирло Серету і, на подив рибалок, городників та безлічі іншого берегового люду, пішов униз. Одні радісно скрикували, інші тільки роти роззявляли з подиву: це вперше пліт спускається по Дунаю, мов баркас.

Шостого дня перед смерком він прибув до Суліни, але проминув порт, бо не знав, що саме тут капрал Ієремія чекає щоглової сосни.

Північний вітер посилювався, мотузки вітрила ніби ошаленіли, а попереду здіймався якийсь стогін, мов грім, що падає в горах і стогне вже на інший голос за кожною вершиною.

І враз перед очима плотогона відкрилася спінена безодня. Море стогнало, перемішуючи сірі хвилі води з синіми хвилями затуманеного неба. Крістя дивився ошелешено, бо перед ним і було оте саме безбереге море, краї якого ніхто не може побачити, крім орла, та й то лише такої погожої години, коли нема ні хмаринки, ні туманцю в чисто вимитому небі.

Крістя Бусуйок проскочив маяк, опинився в протоці, а пліт його застрибав по хвилях, мов норовистий кінь. Кілька людей кинулись йому навперейми. Серед них був і високий кістлявий чоловік, дуже схожий на капрала Ієремію.

— Це ти, Бусуйок? — гукнув він з віддалі десяти кроків.

— Я, пане капрал. Привіз вам сосни на щогли!

А сосни почали вискакувати одна по одній на берег, і Ієремія, дивлячись то на них, то на плотогона, тільки чудувався.

— Ну й відчайдух, — сказав Герасім, підходячи ближче й дивлячись на навіженого незнайомця. — Б'юсь об заклад, що розуму в тебе ні на гріш, але все одно з хвилями воював відважно. Ти в яких морях плавав?

Крістя Бусуйок нічого не відповів, тільки витріщив очі. Неподалік стояв корабель, перший корабель, якого він бачив на березі. І, незважаючи на воду, яка дзюркотіла по ньому, плотогон рушив до судна.

Обійшовши корабля довкруг, Крістя дістав з-за пояса топірець, з яким ніколи не розлучався, і спробував дерево лезом, бо розумівся на дереві так, як гендляр на конях.

Усі спантеличено дивилися на нього: не сказав навіть «Добридень», а крутиться біля корабля, мов причмелений.

— Крісте! — крикнув Ієремія. — Не крутись там, бо ще впаде щось на голову.

А плотогон, хоч