Подих диявола. - Томас Тімайєр

— Ну звісно, якщо вважати роботою хапання Оскара за коліна й цілування ніг...— ущипливо мовила вона.

— Так це...— Лєна почервоніла до сліз.

— Годі,— став між ними Гумбольдт.— Ми дослідницька група, а не дитячий сад. Усе правильно, доктор Пфефферкорн проводив дослідження із прискорення шматочків металу в магнітному полі, і при цьому вивільнилися сили, які, скажемо прямо, складно втримати під контролем. Але лабораторію вже давно відновлено. Тепер її перенесли в бункер за двадцять метрів під землею. Я підтримав його фінансово, і він заявив про свою готовність співпрацювати зі мною.

— Його методи досить спірні,— зауважив Лілієнкрон.— Я чув, він навіть алхімією займається.

— Містифікація,— заперечив Гумбольдт.— Це не більш ніж слухи. Пфефферкорн займається фундаментальною фізикою, атомами та матерією. Наш дослідницький проект...— він кинув оком на Лілієнкрона,— ні, ще занадто рано про це говорити. Але обіцяю вам, це стане сенсацією.

Шарлота насупилася.

— І як давно ти з ним співробітничаєш?

— Уже майже півроку. Він допомагає мені закінчити мій новий винахід і, між іншим, удосконалив наш лінгафон. Придумав, як можна істотно зменшити його розміри.— Гумбольдт заправив стрічку під комір сорочки, як краватку, і застебнув замочок.— Шик? Як бачите, він тепер прилягає до гортані й модулює вібрації в джерелі живлення. Тепер нам більше не потрібний електричний динамік. Наші голосові зв’язки самі починають розмовляти іноземною мовою.— Він узяв маленький ґудзичок, з’єднаний із нашийником дротиком, і вставив його у вухо.— Сигнали, що надходять, обробляються в цьому навушнику й перекладаються. Ми чуємо слова німецькою мовою, а розмовляємо, навпаки, місцевою. Принцип так само простий, як і геніальний. Переконайтеся самі.

Усі розібрали стрічки, застебнули на шиї та вставили навушник. Оскар був налаштований усе так само скептично.

— Де вимикач?

— Його більше немає,— відповів дослідник.— Прилад активують мускули гортані. Він вмикається, коли ви починаєте розмовляти, і вимикається, якщо ви мовчите. Це заощаджує батарею й не створює неприємного шуму.— Він витяг із сумки книгу: — Що ж, спробуємо, як він працює.

Оскар упізнав книгу. Вільям Шекспір «Буря».

Гумбольдт відкашлявся й почав:

— «На борту корабля в морі чути шалений шум, грім і блискавки. Зустрічаються капітан і боцман.

— Боцмане!

— Я тут, капітане, що накажете?

— Повідом матросам, щоб негайно бралися до роботи, бо інакше всі ми потонемо. Ну ж бо, іди собі!» Гумбольдт зробив паузу й запитально подивився на присутніх.

— Ну як? Працює?

Оскар насупився.

— Ну, і що ми маємо почути?

— Яку мову ти почув?

— Німецьку, природно.

Гумбольдт посміхнувся:

— А я читав англійською.

— Не може бути.

— Ще й як може,— розсміявся Гумбольдт.— Хочете, ще почитаю. А ви вийміть навушник і побачите, що відбудеться.

Дійсно, перекладач працював. Із навушником Оскар чув текст німецькою, а коли виймав його, англійською. Точніше, давньоанглійською. І, що найприємніше, переклад був чудовим. Без збоїв.

— Можу я бути впевнений, що прилад працює в усіх? — запитав Гумбольдт.

Усі закивали.

— Прекрасно. Нам знадобляться лінгафони, коли ми прибудемо до Сурабаї.

Усі мовчки повернули стрічки. Навіть Лілієнкрон, схоже, був вражений.

— І він працює з усіма мовами?

— З усіма, що були закодовані в накопичувачі.

Якщо розмовлятимуть незнайомою мовою, знадобиться досить багато часу, щоб прилад налаштувався.

— Цей Пфефферкорн, напевно, геній,— пробурмотів Оскар.— Хотілося б мені з ним познайомитися.

— Ти матимеш таку можливість,— сказав Гумбольдт.— Свого часу. Коли, нарешті, настане час представити мій новий винахід.— Він знову уклав стрічки у валізку й замкнув її.

— Які наші подальші плани? — запитав Лілієнкрон.— Що ви збираєтеся робити, коли ми висадимося?

— Спочатку потрібно завоювати довіру цього короля. У мене таке відчуття, що він є ключовою фігурою у всій цій історії.

— Чому ви дійшли такого висновку? — поцікавився Лілієнкрон.

Гумбольдт знизав плечима.

— Називайте це інтуїцією чи передчуттям. Я ще раз поговорив із Поортвлітом, і в мене склалося враження, що король має інформацію, без якої наше розслідування приречене на невдачу.

Із вершини гори за польотом дивного літального апарата стежила пара очей. Істота, що сиділа й роздивлялася дирижабль, була старою. Дуже старою. Вона була тут іще до того, як з’явилися перші судна, машини й були побудовані перші фабрики. Вона спостерігала, як змінювалася місцевість біля підніжжя. Як зникали ліси, і замість них виникали поля, вулиці, шляхи та будинки.

Спочатку все відбувалося повільно. То тут, то там з’являлися будинок або вулиця. Потім їх стало більше. Садиби, села, поселення росли, як гриби після дощу. Неначе країну вразила хвороба, виразка, що повільно поширювалася на всі боки. Будували все це люди, які так пишалися своїм прогресом і добробутом, що навіть не думали про те, що це украдене щастя. Що воно засноване на горі й нещастях затонулого народу. І колись, уже в не дуже віддаленому майбутньому, їм доведеться повертати борг.

Істота підвела голову. На світлому тлі каменів виразно виділялися її роги. Зі шкіри сипався чорний пісок. За багато століть очі її покрилися шаром польового шпату й кварцу. Але вона все ще могла роздивитися дивного птаха, що наближався до неї. Він ставав дедалі більшим і більшим. Незабаром стало зрозуміло, що це штучний апарат. Машина. Нова машина, побудована людьми. Летючий корабель.

Істота поринула в міркування. Володар має рацію. Невже світ так змінився, що люди захопили й небо? Невже за останні роки їхня влада так виросла?

Кам’яний велет повільно підвівся й тупнув ногою. Раз, два, три. Земля здригнулася, як