Вежа блазнів - Анджей Сапковський
Так що подорож, хоч і затяглася, але зовсім не була нудною. А тепер настав світанок, точніше, ранок. І місто Олава виднілося за вигином ріки. Дружина васерполяка натиснула на стерно, її груди натиснули на сорочку.
— В Олаві, — озвався шкіпер, — мені піде на різні справи день, щонайбільше два. Якщо ви зможете стільки зачекати, я візьму вас до Вроцлава, юний пане сілезцю. Без додаткової оплати.
— Дякую, — Рейневан простягнув руку для потиску, усвідомлюючи, що його щойно спіткала висока честь вияву симпатії. — Дякую, але дорогою я мав час обдумати кілька справ, і тепер Олава підходить мені навіть краще, ніж Вроцлав.
— Воля ваша. Висаджу вас, де хочете. На лівому березі чи на правому?
— Я хотів би на стшелінський тракт.
— Тоді на лівому. Я розумію також, що самої міської рогатки ви воліли б уникнути?
— Волів би, — зізнався Рейневан, здивований кмітливістю поляка. — Якщо вам це не перешкоджає.
— Та що би то мені мало перешкоджати? Стерно ліво на борт, Марисько. Пливи під Дроздову загату.
За Дроздовою загатою розлягалася широка стариця, вся покрита килимом квітів жовтого латаття. Над старицею висіла імла. Було чути далекі голоси олавського передмістя, що вже прокинулося: кукурікання півнів, гавкіт собак, дзенькіт металу об метал, баламкання дзвонів на дзвіниці.
Йому подали знак — і Рейневан зіскочив на хисткий поміст. Барка шурнула об палю, розгорнула носом водорості, ліниво повернулася на стрижень.
— Увесь час греблею! — крикнув йому васерполяк. — І так, щоби сонце було за спиною! Аж до мосту на Олаві, а потім до лісу. Буде струмок, а за ним уже стшелінський тракт. Заблукати нема як!
— Дякую! З Богом!
З ріки став швидко насуватися туман, барка почала зникати. Рейневан закинув на плече вузлик.
— Пане сілезцю! — долинуло від ріки.
— Га?
— Стіл з повиламуваними ногами!
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
у якому Рейневан спершу дістає прочухана, а тоді вирушає в дорогу до Стшеліна в товаристві чотирьох людей та одного собаки. Дорожню нудьгу скрашує диспут про єресі, котрі нібито розповзаються, як кукіль.
Узліссям бору, між зеленими споришами, весело котячи воду, на якій виблискували сонячні лелітки, звивно біг потічок, шукаючи для себе дороги уздовж ряду верб. Там, де починалася просіка, а дорога вступала у ліс, береги струмка з'єднував місток із товстих колод, колод чорних, замшілих і древніх настільки, що здавалося, ніби їх тут покладено ще за часів Генрика Побожного[108]. На містку стояв віз, у який була впряжена гніда худувата шкапа. Віз сильно перехилився. І було видно чому.
— Колесо, — констатував факт Рейневан, підходячи. — Маєте клопіт, правда?
— Гірший, ніж думаєте, — відповіла, розмазуючи по спітнілому чолі дьоготь, молода, рудоволоса і гарна, хоча й трохи занадто повна жінка. — Віська у нас зломилася.
— Гм. Ну то без коваля не зрушите.
— Вай-вай! — схопився за лисячу шапку другий із подорожніх, бородатий єврей у скромній, проте доглянутій та аж ніяк не убогій одежині. — Господи Ісаака! Біда! Нещастя! Що ж нам робити?
— Ви їхали, — здогадався Рейневан, бачачи, в який бік показував дишель, — на Стшелін?
— Ви вгадали, молодий пане.
— Я допоможу вам, а ви за те підвезете мене. Мені, бачте, теж у той бік. І я також маю клопіт…
— Легко здогадатися… — єврей ворухнув бородою, а його очі хитро зблиснули. — Що ви шляхтич, молодий пане, і що не з простих — це видно. А де ж ваш кінь? Хоч ви й не Ланселот, — та що, возом думаєте подорожувати? Проте нехай. Очі маєте добрі. Я — Хірам бен Еліезер, рабин бжегського кагалу. У дорозі до Стшеліна…
— А я, — весело перебила його рудоволоса жінка, наслідуючи спосіб висловлювання єврея, — Дорота Фабер. На шляху в широкий світ. А ви, молодий пане?
— Мене звати, — після недовгого вагання вирішив сказати Рейневан, — Рейнмар Беляу. Послухайте. Зробімо так. Якось мусимо стягнути віз із містка, тоді випряжемо кобилу, я на ній охляп скочу із цією віссю в передмістя Олави до коваля. Якщо треба буде, то й коваля сюди привезу. Ану, за роботу!
Та виявилося, що все не так просто.
Від Дороти Фабер користі було мало, від старого рабина — жодної. Хоч худюща шкапа завзято гамселила копитами об підгнилі колоди та впиралася в хомут, віз посунувся не більше Рейневан сам-один
підняти його не зміг би. Тож врешті-решт вони повсідалися біля зламаної осі і, важко дихаючи, почали розглядати міног і пічкурів, від яких аж ворушилося піщанисте дно річки.
— Ви казали, — запитав Рейневан рудоволосу, — що ви на шляху в широкий світ. І куди ж провадить ваш шлях?
— За шматком хліба, — невимушено відповіла та, витираючи носа тильним боком долоні. — Поки що, раз уже пан єврей милостиво взяв мене на воза, їду з ним до Стшеліна, а потім, хтозна, хоч би й до самого Вроцлава. Я завжди знайду роботу за своєю професією, але все-таки хотілося б якнайліпшої.
— За вашою… професією? — до Рейневана почало доходити. — Це… це значить… що…
— Ось-ось. Я… Як це ви кажете… Ця, ну… Блудниця. Донедавна була в бжегському борделі «Під короною».
— Розумію, — серйозно кивнув головою Рейневан. — І ви їхали разом? Ребе? Ти? Взяв на віз… Гм… Куртизанку?
— А чого б то я мав не взяти? — широко розплющив очі ребе Хірам. — Узяв. Таж, прошу пана, я би почувався жахливим ханжею, якби того не зробив.
Замшілі колоди задвигтіли від кроків.
— Маєте клопіт? — запитав один із трьох чоловіків, що вийшли на міст. — Може, допомогти?
— Добре було б, — визнав Рейневан, хоча неприємні пики добровільних помічників та їхні бігаючі очі йому дуже, ну просто дуже не сподобалися. Як виявилося, не дарма. Одразу ж після того, як кілька пар міцних рук зіштовхнули віз із колод і він опинився на лужку за містком, найвищий із трьох типів, зарослий бородою по самі очі, заявив, розмахуючи дрючком:
— Ну! Роботу зроблено, теперка тра платити. Випрягай, пархатий, коня, скидай шубу, жени калитку. Ти, паничу, знімай куртку і вилазь із чобіт. А ти, красулько, вилазь із усього, що на тобі, інакше тобі прийдеться платити. Ану, до голої дупи!
Камрати зареготали, вишкіряючи свої попсуті зуби. Рейневан нахилився і підняв кілок, яким підважував віз.
— Диви-но, — тицьнув у його бік дрючком бородатий, — який панич бойовий. Ще його життя не навчило, що як кажуть чоботи
