Тінь Каравели - Владислав Крапівін
Це був не сон. Я чудово розумів, що лежу в ліжку під витертою ковдрою (а зверху ще материна тілогрійка), і навколо наша кімната, і наші ходики цокають у темряві. Але водночас я забирався на поручні ґанку, а з них на спину коня. Я відчував ногами вологу коротку шерсть на кінських боках, а пальці тонули і плуталися в тугих пасмах шовковистої гриви.
Я торкнув щокою теплу шию коня і пошепки попросив:
«Ну, пішли…»
Кінь узяв з місця плавно, майже не торкнувшись землі, і швидко обабіч, не відстаючи, йшло ще двоє чорних коней. Заструмився назустріч нічний літній вітер. Побігли світні цятки — чи то зірки, чи то вогники, чи то відблиски вогнищ на списах далекої кінноти…
Коні почали приходити щоночі. Їх було троє. Двоє завжди трималися осторонь, а найголовніший підходив упритул, і я обнімав його велику добру голову. Потім стрибав а билець на спину.
Коні несли мене то в синій ліс, повний шарудіння, вогників і напівзнайомих казок, то аж до крайнеба, де величезний місяць чіпляв нижнім рогом великі ромашки. Іноді ми влітали у саму гущавину битви, де безшумно і люто билися наші й ворожі вершники. Серед миготіння списів, мечів і щитів я самозабутньо розмахував підхопленою на льоту шаблею і, зваливши ворожого отамана, неушкоджений виходив із сутички.
Але це було не головне. Ось що було головним: темне поле, високі зірки і тепле повітря, яке легко струмилося по траві; неспокійні горизонти, де прокочувалися чи то бої, чи то грози; співучий і трохи тривожний голос сурми вдалині. І треба мчати комусь на виручку. Анітрохи не страшно, тільки треба поспішати. І ми летіли крізь ніч, а вона охоплювала з усіх боків і мчала попереду. Зірки зникали. Здавалося, ми мчимо всередині величезного чорного конуса, а цей конус немов велетенський спис, націлений на самотній вогник попереду. Під копитами дрібно гримотіла вимощена дорога, і від бруківка сипалися іскри…
Це відчуття тривожного польоту я пам'ятаю навдивовижу міцно. І так само пам'ятаю, як наростала радість, коли від лункого тупоту розліталися усі небезпеки і тривоги, а вогник попереду перетворювався на яскраву світанкову щілину.
Я не знаю, тоді чи згодом склалися такі рядки:
У кран, де сонячні вітри розганяють зими, Неси мене, мій вірний, неси, рідний мій…Через півтора десятка років у цілинному наметі під осіннім зоряним небом Хакасії я розповідав про Чорних Коней одному чоловікові. Я вважав його товаришем. Він любив бути відвертим. Він сказав:
— Знаєш… Я розумію. Ти, звичайно, був маленький. Але взагалі це все одно втеча від дійсності.
Я назвав його бовдуром і замовк.
Дитинство не ділить дійсність на життя і казки. В дитинстві все — справжнє. І казки — теж справжні, якщо вони допомагають жити. Якщо в них віриш.
Я глибоко повірив у Чорних Коней.
Років у п'ятнадцять у першому зошиті з невмілими віршами я писав, прощаючись з дитинством:
… А вночі біля хиткого плота Були Чорні Коні та я. Добрі, Сміливі, Бистрі, Рослі, Чорні — щоб не побачили дорослі.Хиткого плота насправді не було. Я про нього вигадав для більшої поетичної краси і рими. Був хиткий палісадник, що підходив до паркану з дощок від товарного вагона. Одну дошку я відірвав і таким чином познайомився з Майкою, яка жила в сусідньому дворі. Але це було згодом. А поки що я чекав вечорами коней.
Я так повірив у них, що й справді почав думати, що, може, вони приходять ночами. Стоять біля зледенілого ганку й терпляче чекають, повільно переступаючи копитами.
Коли наставала тиша і мати, вкладаючись спати, вимикала світло, я сповзав з ліжка. Всовував ноги в теплі материні валянки, натягував її тілогрійку і пробирався до виходу.
— Ну, чого тебе на холод несе? — сердито дивувалася услід мати. — На кухні відро є…
Я відповідав квапливо й нерозбірливо. Вискакував у сіни, відкидав гачок, що обпалював пальці, і виходив на ґанок. Холод колючою кропивою шмагав по колінах — між тілогрійкою і валянками. Обдував голову. То це лише на мить. А потім, ставало тепліше.
Над дахами висіла змерзла ніч. Зірки блискучими цвяшками стирчали у застиглому небі. І була надзвичайна тиша: кожен звук карбувався у ній чітко, ніби нова галоша на свіжому снігу. Далеко, за кілька кварталів, дзявкав пес. Іноді паровоз зітхав на станції. Потім здалеку випливали і наростали, порипуючи, неквапливі м'які кроки. Хто там? Мабуть, сусід Віталій Павлович повертається з депо, відпрацював зміну… А може, це коні?
Я розтискав кулак і залишав на бильцях скоринку хліба. Маленьку, з мізинець. Я беріг її з вечері, а тієї хвилини, коли доїдав останній шматочок з нашого досить жалюгідного денного раціону. Залишити гостинець більший я не міг. Хоча вже й не було війни, а жилося ще важко й до скасування хлібних карток залишався майже рік.
Тепла скоринка лежала на бильцях, а я йшов у кімнату й забирався під ковдру. За вікнами знову лунали м'які кроки…
Вранці, йдучи до школи, я старанно оглядав бильця і сніг біля ґанку. На обледенілому затоптаному снігу важко було розібрати сліди. Але хліба не було. Значить, вони приходили!
До школи мене проводжав напівбезпритульний
