Вечірні розмови на острові - Роберт Льюїс Стівенсон

шерехи перехоплювали дух, а в горлі враз зовсім пересохло. Я не Кейса боявся, хоч то була б річ зрозуміла, я й не подумав про Кейса; ні, мене враз мов у серце шпигнула згадка про оті бабські балачки за чортиць та людей-вепрів. Ще крапелька, і я б кинувся тікати; але я зціпив зуби, ступнув уперед, підняв угору ліхтаря (от дурень) і став розглядатись навколо.

В напрямі селища й стежки не було видно нічого, та коли я повернувся в другий бік, то сам не знаю, як не зомлів. Бо виразно побачив, що просто з пущі, з заклятого лісу виходить чортиця, достеменно така, як я собі про неї думав. У світлі ліхтаря лисніли голі руки, зірочками блищали очі, і я раптом скрикнув так голосно, що й сам подумав: це моя смерть.

— Ой! Не треба співай! — гучним шепотом промовила чортиця. — Нащо говориш великий голос? Погаси світло! Есі вона йди!

— Господи праведний, Амо, це ти? — вигукнув я.

— Айое, так, — відказала Ама. — Я йди швидко. Есі вона скоро тут.

— Ти прийшла сама? — спитав я. — І не «боюсь»?

— Ох, дуже-дуже боюсь! — прошепотіла вона, припавши до мене всім тілом. — Я гадай помирай.

— Ну що ж, — відказав я, кволо всміхаючись, — не мені з вас сміятися, місіс Вілтшир, бо я сам так боявся, як, мабуть, ніхто на всіх південних морях.

Вона хутенько пояснила, що погнало її сюди. Тільки-но я пішов, як прийшла Фаавао. Дорогою стара спіткала Чорного Джека: той біг прожогом від нашої оселі до Кейсової. Ама не стала розбалакувати й гаятись, а зразу побігла мене остерегти. Вона майже наздогнала мене, і світло мого ліхтаря вело її по всьому берегу, а потім, блимаючи між деревами, на гору. Аж коли я вибрався на самий верх, а може, тоді, коли спустився в льох, вона заблукала бозна-куди й згаяла багато дорогоцінного часу, бо гукнути мене боялась: може, Кейс десь зовсім близько позад неї. Спотикалась, падала, вся була в синцях і дряпинах. Це, певно, було, коли вона звернула далеченько на південь, але врешті вийшла на мене збоку і перелякала мене так, що я не годен і сказати.

Що ж, слава Богу, що прийшла не чортиця, але те, що вона розказала, таки стривожило мене. Що в дідька робив Чорний Джек коло мого дому, як не наглядав за мною? Все скидалося на те, що мої дурні слова про фосфорну фарбу та ще й якась хвальба з уст Маеа загнали нас у велику халепу. Одна річ була ясна: нам з Амою доведеться залишатись тут цілу ніч. Нам не можна потикатись додому, поки не розвидниться, і навіть тоді безпечніше буде обійти кругом і ввійти в селище з другого кінця, а то можна напоротись на засідку. А ще ясно було, що мою міну треба підривати негайно, а то Кейс може нагодитись і знешкодити її.

Я ввійшов у льох, — Ама весь час тулилась до мене, — відкрив ліхтар і підпалив шнур. Перший шматок його спалахнув зразу весь, як смужка паперу, а я стояв отетеріло, дивився, як він горить, і думав, що зараз ми злетимо в повітря разом з тияволом, а мені цього анітрошечки не кортіло. Другий шматок горів повільніше, хоча й швидше, ніж мені хотілось би, а я врешті отямився, потяг Аму за собою геть із льоху, загасив і кинув додолу ліхтар, а тоді ми вдвох кинулися в ліс і помацки пробирались далі, поки я вирішив, що тут уже безпечно, і ми лягли вдвох за деревом.

— Жінусю моя, — сказав я, — цієї ночі я ніколи не забуду. Ти в мене козирна, оце ж бо й лихо моє.

Ама гупнулась на землю тут-таки коло мене. Вона вибігла з дому в чім була — в куценькій спідничці, й уся вимокла в росі та в воді припливу на чорному березі, а тепер уся трусилась від холоду та зі страху перед темрявою й чортяками.

— Дуже-дуже боюся, — тільки й промовила вона.

Другий бік Кейсової гори спускався мало не прямовисним урвищем у дальшу долину. Ми були на самому краю того урвища, і я бачив, як світиться трухле дерево, й чув, як шумить море внизу. Мені було байдуже, що з такого місця нема куди втікати далі, я боявся пересуватись на інше місце. Потім я збагнув, що допустився ще гіршої помилки, погасивши ліхтар: якби я лишив його засвіченим, то міг би пальнути в Кейса, коли він уступить в освіт ліхтаря. А що мені не стало кебети зробити це, то видавалося безглуздям покинути добрий ліхтар, щоб він злетів у повітря разом з ідолами. Кінець кінцем, ліхтар був мій, і вартий грошей, і міг ще придатися. Якби я міг покластись на шнур, то збігав би потихеньку й забрав би його. Та хто це може покладатись на такий шнур? Ви ж знаєте, які товари йдуть у ті краї. Шнур був досить добрий для канаків, глушити рибу, бо вони так чи так мусять там повертатися швидко, та й більшість із них ризикують тільки тим, що їм відірве руку. Але для того, хто надумав улаштувати такий вибух, як ото я, той шнур — мотлох.

Отож я міг тільки лежати тихо, тримаючи рушницю напоготові, й чекати вибуху. Але то було жаске чекання. Чорнота неба здавалась аж твердою, і єдине, що можна було бачити, — це моторошне примарне світіння трухлого дерева, що не освітлювало нічого, крім самого себе, а почути я не міг і зовсім нічого: напружував слух так, що здавалось, ніби я чую, як сичить, згоряючи в льоху, бікфордів шнур, але в лісі було тихо, як у домовині. Час від часу щось тихо потріскувало, та чи близько, а чи далеко — чи то, може, Кейс ступав уже за кілька кроків від мене, а чи десь за три милі ламалося дерево — я знав не краще, ніж немовля.

І ось раптом вибухнув справжній Везувій. Чекати довелося довго; та коли я його дочекався (хоча вже не вірив у те), то кращого було годі й сподіватись. Спочатку гримнуло так, що куди твій грім, і вогонь бурхнув, і ліс так освітило, що читати можна б. А тоді почалася халепа. Нас із Амою напівзасипало цілою фурою землі, та ми раділи, що обійшлися цим, бо одна з каменюк, що стояли біля війстя до льоху, злетіла в повітря й гупнулась на землю чи й за десяток кроків від нас, перевалилася через край урвища й