Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн
«Мрійник і роззява! — вже чую голос читача. — Де ж твої пригоди? Чи не зібрався ти протягом усієї книги годувати нас сентиментальними ламентаціями й хвилюваннями твоєї хтивої розслаблености. То що, так ти і далі притискався лобом і носом до величезних вікон і крізь шпарину в кремових фіранках зазирав досередини елеґантних ресторанів або стояв, одурманений пряними запахами, що линули з кухонь, і дивився, як кельнери обслуговують обраних франкфуртців, що сидять за маленькими столиками, на яких стоять канделябри зі свічками, затінені витонченими абажурами, й дивовижні квіти в кришталевих вазах?»
Так, усе це я робив і лише дивуюся, як влучно вдалося читачеві описати зорові насолоди, викрадені мною у красивого життя, здається, ніби він сам притискався носом до вищезазначених шибок. А щодо «розслаблености», то читач незабаром зрозуміє, наскільки недоречне тут це визначення і, як джентльмен, поспішить від нього відмовитися, попередньо вибачившись переді мною. Але час вже довести до його відома, що, не обмежуючись спогляданням, я шукав і знайшов спосіб вступити в певну дотичність зі світом, до якого вабила мене моя природа, а саме: після закінчення вистав я тинявся біля театральних під'їздів і, оскільки був спритним і послужливим, підкликав екіпажі, що чекали на замовлення, для вибраної публіки, коли вона, сміючись і розмовляючи, розпалена солодким видовищем, прямувала з фойє до виходу. Я кидався мало не під ноги коням, щоб змусити їх зупинитися біля критого під'їзду, де чекали мої «клієнти», або пробігав чималий шмат вулицею, розшукуючи чиюсь карету, сідав на козли поруч з кучером та, під’їхавши до театру, знову зіскакував, як лакей, стрімголов летів відчиняти дверцята й при цьому настільки чемно кланявся власникам екіпажа, що вони почувалися спантеличеними. Для того щоб доправити до під'їзду ці ландо і карети, я просив щасливців, яким вони належали, назвати мені своє ім'я і не знав більшого задоволення, ніж дзвінким голосом вигукнути його в повітря й обов'язково з додаванням титулу, наприклад: «Карету пана таємного радника Штрайзанда! Пана генерального консула Окерблома! Пана полковника Штраленгайма або Адельебзена!» Деякі власники особливо мудрованих імен вагалися, перш ніж назвати їх, не сподіваючись на мою здатність їх вимовити. Одна подружня пара, наприклад, яку супроводжувала доросла, але мабуть, незаміжня дочка, мала прізвище Крекі де Монт ан Флер; ці люди були буквально розчулені коректною елеґантністю, з якою я, ніби півень на зорі, прогорланив їхню поетичну, барвисто-назальну композицію імени, що складається з самого хрускоту й шелесту. Почувши його на віддалі, старий кучер негайно подав своїм панам старомодну, але чисто вимиту карету, запряжену парою вгодованих була них.
Жадані монети, часом навіть срібні, ковзали мені в долоню за ці послуги, надані сильним світу цього. Але для мого серця дорожчими були менш вагомі та більш обнадійливі нагороди, які часом випадали на мою долю, мимохіть помічені знаки прихильности з боку вищого світу: приємно здивований погляд, який зупинився на моїй особі, цікава усмішка. Я так дбайливо відзначав про себе всі ці скромні успіхи, що навіть тепер міг би поділитися спогадами якщо не про будь-кого з них, то вже, безперечно, про кожного більш-менш поважного.
Коли замислитися глибше, то яка дивна річ виходить з людським оком, цією перлиною органічної будови, коли воно зупиняється, збираючись зосередити свій вологий блиск на іншій людській істоті; ці дивовижні драглі, що складаються з такої самої звичайної матерії, що й усі творіння, і так само, як коштовне каміння, наочно показує нам: матерія — ніщо, все — це вдале й хитромудре її поєднання. Доки цвіль, що накопичилась у нашій орбіті й призначена до того, щоб з часом, розкладаючись в могилі, знову змішатися з рідким брудом, одухотворена хоч іскринкою життя, їй судилося будувати й перекидати повітряний міст через будь-яку прірву відчуження, що може виникнути між людьми!
Про явища тонкі й невловні говорити треба теж без жодного натиску, а отже, відступи тут допустимі лише з дотриманням суворої обережности. Щастя можна випробувати тільки на двох полюсах людських взаємин — де ще або вже не виникають слова: у зустрічі очей і в обіймах — тільки там панують безумовність, свобода, таємниця й глибока відвертість. Усі відносини в проміжку між цими полюсами — не теплі й не холодні, умовні, обмежені, скуті прийнятою формою світської умовности. Тут панує слово, цей слабкий, половинчастий засіб, перше породження цивілізованої поміркованости, настільки чуже пристрасній і мовчазній сфері природи, що можна було б сказати: будь-яке слово саме по собі — фраза, риторика. І це кажу я, той, хто має на меті написати автобіографію й, звичайно, докладає всіх зусиль, аби надати їй щонайкращого белетристичного вигляду. Проте словесне повідомлення — це не моя сфера, мене найбільш цікавлять зовнішні, мовчазні області людських стосунків; насамперед ті, де відчуженість та суспіль на безвідносність перебувають ще в своєму вільному первинному стані, де погляди безвідповідально поєднуються в мрійливій розпусті; але також інші — де найбільш можливе поєднання, довірливість і переплетіння стосунків щонайкраще віддзеркалюють той безсловесний первинний стан.
Розділ п’ятий
Та мені здається, читач уже починає побоюватися, що за всіма цими відступами я легковажно забув про навислу наді мною загрозу військової служби, а тому поспішаю запевнити його, що справа йшла зовсім не так і що я, навпаки, майже весь час і не без туги розмірковував про це фатальне для мене питання. Щоправда, мірою того як я подумки розплутував зав'язаний вузол, моя туга поступалася місцем тому радісному хвилюванню, яке ми відчуваємо, готуючись спрямувати всі свої здібності на вирішення великого, ба навіть ґрандіозного завдання, але — тут я маю притримати перо, адже піддатися спокусі й забігти наперед було б вельми необачно. Оскільки я дедалі більше переконуюся в правильності мого наміру опублікувати своє творіння, звичайно, якщо мені судитиметься його закінчити, то не маю права нехтувати тими правилами та приписами, якими керуються романісти, прагнучи розбурхати цікавість і хвилювання читача, тож не встоявши перед спокусою й наперед вибовкнувши все найцікавіше,
