Кінець Жовтого дива - Худайберди Тухтабаєв

— Я їх складав.

— Хотів щось купити?

— Телевізор.

— І давно складав ці гроші?

— З півроку.

— У яких купюрах були ті гроші, які ви дали хабарникові?

— Які були гроші?

— Так, якими? Десятками, п'ятірками, трояками чи карбованцями?

— Це, як його… зараз не пригадую.

— Півроку ти носив ці гроші при собі та так і не запам'ятав, у яких купюрах вони були? Слухай, Уразбаю, я бачу, ти брехати не любиш і не вмієш. Тому й не наважуєшся дивитися мені в очі. А вони, ці твої очі, самі у всьому признаються. Нум подивися на мене, мені в обличчя. Сміливіше, сміливіше, от так, молодець! Діти у тебе є?

— Двійнята: Фатіма й Зухра.

— Батьки живі?

— Так.

— Розумієш, як їм усім буде, коли ти опинишся у в'язниці? Розкажи все чесно й уникнеш цієї халепи. Один з-поміж ваших уже в усьому признався, тільки імені не назву — пообіцяв.

Кухар перевів погляд зі стелі на підлогу. Понурився і, затинаючись, прошепотів:

— Директор мене живцем у могилу зажене…

— Ти зараз не про директора, а про своїх дочок, старих батьків подумай!

— Ви мене не викажете?

— Ні.

— Допоможете тихо-мирно увільнитися з цього гадючника, тобто кафе?

— Допоможу.

— Тоді дайте мені ручку й папір.

Уразбай довго пихтів, записуючи свідчення, де докладно змалював усі зловживання, які бачив і знав протягом двох років. Написав і те, як директор підмовив їх ославити мене, вчив, хто як має поводитися в міліції, що казати. Потім подав папір полковникові, нерішуче підвівся, наче запитував, чи можна тепер іти… Кухар пішов від нас із неприхованою полегкістю. Тільки-но зачинилися за ним двері, я звернувся до свого начальника:

— А хто дав те, інше свідчення?

— Я сам, — усміхнувся полковник. — Це свідчення я склав сам. Я ж казав тобі, що цього хлопця ще можна врятувати. Ми так і зробимо. А от буфетника так просто не візьмеш, щоб добитися зізнання. Та для нього я приготував залізну пастку. Попадеться напевно. І не виприсне. Головне, Хашимджане, зуміти перед активними допитами вивчити психологію людини, з якою доведеться мати справу.

Буфетник увійшов до кабінету, поштиво тримаючи обидві руки на грудях, ледь зігнувшись, наче приготувався кланятися. Церемонно привітався, хоч ми з ним уже бачились. Він удав, що не почув запрошення сісти, лишився стояти, як і раніше склавши руки на грудях. У кімнаті не так-то вже й душно було, але він почав дуже пітніти: спершу дрібними, прозорими крапельками вкрилися його ніс і лоб, потім змокріло все обличчя, а незабаром увесь він аж парував, як людина, що тільки-но вийшла з лазні. Він то позирав на мене, то в спину полковникові, який щось писав, не підводячи голови.

— Сідайте, — повторив Салімджан-ака.

— Дякую. Я звик у присутності шановних начальників стояти на ногах.

— Ім'я, прізвище?

— Я ж учора казав. Але якщо шановному начальникові треба, можу повторити.

— Я питаю: ваше ім'я і прізвище? — підвищив голос полковник. Буфетник злякано здригнувся.

— Закір Зарипов.

— Громадянине Зарипов, я маю повідомити вам, що вас заарештовано.

Буфетник похитнувся, як від сильного удару. Хвилин зо три стояв, широко роззявивши рота, вирячивши очі. Потім губи його мимоволі прошепотіли: «Заарештовано!» Бачачи буфетників стан, полковник продовжував свою навальну атаку. Тепер він не словами, не голосом, а поглядом спопеляв ворога. Стільки зненависті, презирства, бридливості було в його погляді, що я сам не впізнав учорашнього доброго, тихого Салімджана-ака.

— Пробачте, — отямився нарешті буфетник, — чи не можу я дізнатися, за що ви заарештовуєте мене?

— Неодмінно дізнаєтесь. Двадцять другого березня цього року міська торговельна інспекція виявила в буфеті, яким ви завідуєте, чотирнадцять пляшок коньяку, розведеного дешевим вином, це правда?

— Ні, ні, тут якась помилка, непорозуміння…

— Ось акт! — Полковник простягнув Зарипову акт, від якого той позадкував, мовби від змії, і стукнувся спиною об стіну.

— Так, я згадав. Була така необачність. Але заходів ужито: мені дали догану…

— За цей злочин вас треба притягти до кримінальної відповідальності згідно з сто дев'яносто восьмою статтею Карного кодексу Узбецької PCP.

— Але я виправдав себе чесною працею.

— Десятого лютого, при перевірці вашого буфету дружинниками, ви обрахували клієнта на один карбованець двадцять копійок.

— Ні, ні, громадянине полковник, я просто помилився тоді. Того дня я хворів, на роботу вийшов з температурою!

— Ось акт з вашим підписом!

— Але я просив пробачення перед товариським судом, і мені дали догану.

— За цей злочин вас треба притягти до кримінальної відповідальності згідно з статтею сто дев'яносто сім Карного кодексу Узбецької PCP. Громадянине Зарипов, вас заарештовано!

Квадратний буфетник у цю мить став схожий на повітряну кулю із випущеним повітрям: збляк, зморщився, став навіть якийсь менший і тонший. Він забився в куток, мов провинне дитя, яке боїться покарання, і коліна його тремтіли так, що стукалися одне об одне. Спітніле ще недавно обличчя його посиніло, як помідор після заморозків. «Про-про-ро..» — мимрив він, і не зволодавши з неслухняним язиком, умовк. Кинув на мене зацькований погляд, потім перевів його на вікно. З очей ось-ось бризнуть сльози. Нарешті він витягнув шию, на якій ходором ходив борлак, і жалібно пропищав:

— Пробачте, можна у вас запитати?

— Питайте!

— Чи не можу я знати, де ви дістали ці