Вершник без голови - Майн Рід
Зовсім інше було на думці в Луїзи Пойндекстер, коли вона сіла в крісло перед великим дзеркалом і звеліла своїй покоївці Флорінді причепурити її до прийому гостей, на яких уже чекали в гасієнді.
Саме того дня було призначено новосілля, і десь за годину вже мали подавати на стіл святковий обід. Цим можна б і пояснити трохи збуджений вигляд молодої креолки, особливо помітний Флорінді, але насправді було не так. Покоївка мала свої міркування з приводу того, що не дає спокою її господині, і про це свідчила розмова, яка точилася між ними.
А втім, навряд чи можна назвати це розмовою: скоріше молода пані просто думала вголос, а її повірниця луною відгукувалась на її думки. Луїза змалечку звикла дивитись на свою чорношкіру служницю як на річ, що перед нею можна ні з чим не критися, точнісінько як ото перед стільцями, столом, канапою чи іншими меблями в кімнаті. Різниця була лише в тому, що ця річ мала деякі ознаки живої істоти і вміла відповідати, коли до неї зверталися.
Прийшовши до кімнати, Флорінда хвилин з десять без упину базікала про всяку всячину, тимчасом як її господиня лише зрідка докидала кілька слів.
— Ой, панночко Луї! — казала негритянка, захоплено перепускаючи між пальцями пасма лискучого волосся молодої господині. — Які ж гарні у вас коси! Ну чисто тобі іспанський мох, що звисає з кипариса! Тільки вони у вас іншого кольору і лисніють, мов цукрова полива.
Як уже згадувалося, Луїза Пойндекстер була креолка, тож навряд чи "треба говорити, що волосся вона мала темне й пишне — мов іспанський мох, як простодушно визначила негритянка. Але не чорне, а густого каштанового кольору — такого, як ото буває панцир черепахи або шкура зловленого взимку соболя.
— Ах, — провадила далі Флорінда, розгладжуючи велике пасмо, що відбивало каштановим полиском на її чорній руці, — якби ж то я мала такі чудові коси, а не оцей бісів смушок, що в мене на голові, усі б попадали мені до ніг, усі як є!
— Про що це ти, дівчино? — спитала молода господиня, немовби нараз прокинувшись від мрій. — Що ти сказала? Попадали б до твоїх ніг? Хто?
— Та ну, хіба ж панночка не розуміє?
— Кажу ж тобі, не розумію.
— Закохалися б у мене. Ось що я хотіла сказати.
— Але хто, хто?
— Та всі білі джентльмени. Молоді плантатори, офіцери з форту — ну геть усі! Якби мені ваші коси, панночко Луї, я б їх усіх заполонила.
Молода креолка весело засміялася, уявивши собі, яка була б Флорінда з її, Луїзиними, розкішними косами.
— То ти гадаєш, коли б ти мала такі коси, як у мене, перед тобою не встояв би жоден чоловік?
— Б ні, панночко, не самі лиш коси, а й ваше прегарне личко, й білу, мов молоко, шкіру, й вашу струнку постать, і гордий погляд… Ой, панночко Луї, ви ж просто сліпуча красуня! Я чула, так казали білі джентльмени. Та й нащо мені від когось чути, я ж бо й сама бачу.
— Ти навчилася говорити лестощі, Флоріндо.
— Та ні, ні, панночко! Ні слова лестощів, ані словечка, присягаюсь апостолами!
Той, хто хоч раз поглянув би на її господиню, і без цих ревних запевнень служниці повірив би у щирість її захвату, дарма що він міг видатись трохи перебільшеним. Сказати, що Луїза Пойндекстер красуня, означало тільки повторити одностайну думку людей, які її оточували. Досить було одного погляду, щоб переконатися в цьому. Її краса впадала в очі всім — і знайомим, і незнайомим, — а проте розповісти про неї дуже важко. Таке обличчя неможливо описати пером. Навіть пензель міг би дати хіба що бліду його подобу, бо жоден художник, хоч би який здібний, не спромігся б відтворити на мертвому полотні те невловне чарівне світло, що його випромінювали очі дівчини, осяваючи все іїї обличчя. Риси його були бездоганно класичні — саме такий тип жіночої вроди ми бачимо у витворах Фідія і Праксітеля;[32] але в усьому грецькому пантеоні немає обличчя, схожого на Луїзине, бо воно було не образом богині, а обличчям земної жінки, куди привабливішим для людського ока.
Ледь помітно випнута нижня губка й ще виразніші заокруглинки під щоками 'виказували палку вдачу, і хоча трохи позбавляли обличчя високої одухотвореності, проте навряд чи зменшували його красу. Багато хто з чоловіків напевне добачив би у такому відхиленні від класичних взірців особливу чарівність — адже Луїза Пойндекстер постала б перед ними не як божество, що йому треба поклонятись, а як жінка, створена для кохання.
На захоплену похвалу Флорінди вона лише засміялася — безтурботно, але без найменшого відтінку недовіри. Молодій креолці не треба було нагадувати про її вроду. Вона добре знала, що вродлива, бо не раз затримувала погляд на своєму відображенні у дзеркалі, перед яким її чепурила служниця. Лестощі негритянки не дуже зворушили Луїзу — не дужче, ніж коли б до неї лащився улюблений спанієль, — і наступної миті вона знов поринула в задуму, з якої перед тим її вивели балачки служниці.
Та, незважаючи на замислений вигляд господині, Флорінда не вмовкала. Щось вочевидь не йшло в неї з думки — якась таємниця, що її вона твердо постановила собі розгадати.
— Ах! — провадила вона, ніби сама до себе. — Якби Флорінді хоч половину панноччиної краси, вона б ні на кого й не глянула і ні за ким би не зітхала!
— Зітхала? — перепитала господиня, вражена її останніми словами. — Що ти хочеш цим сказати?
— Ой Боже ж мій, панночко Луї, таж Флорінда не така сліпа, як вам здається! Не сліпа й не глуха. Вона ж бачить, як ви все сидите на одному місці й словечком не озветеся, тільки зітхаєте, тяжко так зітхаєте! На нашій старій плантації в Луїзіані з вами ніколи такого не було.
— Флоріндо! Боюся, ти втрачаєш глузд! Чи, може, ти залишила його там, у Луїзіані? Певно, на тебе так впливає тутешній клімат, га, дівчино?
— Ой, панночко Луї, та ви б спитали про це в себе самої. Ви не гнівайтесь, що я отак із вами навпростець. Флорінда — ваша невільниця, вона любить вас, як чорна сестра. Їй сумно, коли ви отак зітхаєте. Тим-то вона й говорить
