Безумці - Олександр Ашотович Насібов
І він починає плисти.
Сонце низько над обрієм. Сонце — орієнтир. Там, де воно сідає, — захід. Південь — ліворуч на вісім румбів. Курс на південь. Тримати на південь.
За десять-п'ятнадцять миль на південь — острів, і на ньому база військового флоту союзників. Там порятунок.
Другий розділ
Прямі розслаблені ноги ритмічно рухаються у воді — вверх — вниз, вверх — вниз. Руки роблять повільні довгі гребки. Це кроль — швидкий і економічний спосіб плавання.
У великому місті на Каспії, де минуло дитинство та юність Карцова, були традицією тривалі запливи від причальних бонів міського яхт-клубу до ледь помітного на обрії горбатого острова.
Карцов не раз брав участь у цих запливах, а якось навіть прийшов до фінішу другим. Плисти в холодному бурхливому Каспії було набагато важче, але катери вказували напрям спортсменам і за кожним ішов човен, в якому сиділи напоготові рятувальники.
І ще: на Каспії нема акул!
А тут він уже бачив одну. Його високо підняла хвиля, і з гребеня хвилі він помітив, як на поверхні майнув трикутний плавець — брудно-білий, з рожевим полиском.
Акула щезла. Мабуть, не помітила людини. А що коли пливе за ним під водою і тільки жде нагоди, щоб учепитися…
Карцов підтягнув ноги, опустив голову у воду. Ось здалося: внизу майнула тінь. Наважившись, він пірнає їй навперейми. Ні, нема нічого.
Він продовжує шлях.
І пливе далі.
Думка про акулу не дає спокою. Тепер він певен, що їй заважає світло, що вона, як і всі хижаки, чекав: темряви.
А вечір надходить. Сонце вже торкнулося води. Щ кілька хвилин, і сутінки огорнуть море.
Він пливе. Шия і руки набрякли, ноги стали важкі. Перевернувшись на спину, він розкидає руки. Голова у воді, на поверхні лише очі та ніс. Відпочинок.
Він куняє в нагрітій сонцем воді, і йому ввижається Каспій.
Семирічним хлопчаком він цілісінькі дні просиджував на кам'яному парапеті набережної, висмикуючи саморобною вудочкою дурних масних бичків. Через рік з цього парапету він стрімголов кидався в піняві хвилі й, на подив роззявам, спливав кроків за двадцять од берега.
А потім були далекі шлюпочні походи до островів — за гадюками та пташиними яйцями для шкільних музеїв, з довгими сповненими романтики вечорами біля вогнища.
Якось знайомий епроновець подарував йому окуляри з гумового водолазного шолома. Того дня Каспій був на диво тихий і прозорий. Милуючись ним, хлопчик довго стояв на скелі і все повторював рядки, що запам'яталися йому:
«О, спокій моря! О, поплисти б у його простори, подалі од берегів, залишитися на самоті посеред його німої тиші!»
Він подумав: дивно, як однаково можуть мислити дві зовсім різні людини — французький літератор П'єр Лоті і російський хлопчак. Начебто разом складали ці слова…
Потім він надів окуляри і плигнув у воду. Був приголомшений тим, що несподівано побачив. Звідусіль його оточили фантастичні яскраві барви. Жовтий, зелений, червоний, синій, фіолетовий кольори, їх відтінки були щедро розкидані на піску і скелях, на водоростях і пропливаючих рибках. І кожна барвиста плямочка блискотіла і яскріла так, наче це був малюсінький коштовний камінець.
Так він уперше ознайомився з підводним світом. І вже не міг жити без моря.
Він вивчив кисневий дихальний апарат, десятки разів спускався під воду.
На цей час він уже був студентом-медиком. Надумав: стане лікарем, піде служити на кораблі, присвятить життя вивченню моря.
Він мав на увазі мирні кораблі. А трапилось так, що він став лікарем на сторожовику!..
Повернувшись до дійсності, Карцов робить кілька сильних гребків. Закинувши голову, дивиться на небо. Ще недавно воно було світло-блакитне, тепер стало бузкове. Надходить ніч. У цих широтах ніч заступає день майже раптово.
Тижні полону не минули безслідно. Він страшенно стомлений. Так хочеться хоч на мить заплющити очі, виключити свідомість, волю!
Аби не акула! Йому все здається: вона десь тут недалеко.
Карцов бореться з усіх сил, та марно.
«Акула поряд», — це була його остання думка, перед тим, як він забувся.
З цією ж думкою Карцов розплющує очі. Здається, лише секунду тому він склепляв повіки, але тепер над ним чорнота і зоряний розсип. Найяскравіше сяє великий діамантовий ромб — Південний Хрест.
Треба плисти далі.
Він лягає на груди. Перший гребок, і — о чудо! — руки його наче у вогні. Рідке срібло струмує з пальців, розпливається по воді, і невдовзі все навколо вкривається малюсінькими блідими вогниками — вони мерехтять, пританцьовують, гинучи й з'являючись знову.
Він пливе далі. Тепер орієнтир — Південний Хрест.
Коли-не-коли він озирається. Позаду простяглася смуга світної води. Хвилі то заступають її, то знову відкривають, і світло немов пульсує.
Та йому не можна відвертати увагу, не можна зменшувати швидкість. Плисти вперед, точно на південь. Ще трошечки, ще п'ять чи шість годин, і він досягне мети.
Якби не акула! Думка про неї не відступає.
А її нема.
Невідомість така нестерпна, передчуття близького лиха таке велике, що він уже жде її, майже
