Безумці - Олександр Ашотович Насібов
До перегородки приколото карту. Досі її заслоняв клейончатий командирів плащ, що висів поряд. Тепер, обернувшись до переговорної труби, господар каюти зачепив плащ, і той упав на підлогу. На карті олівцем накреслено звивисту лінію. Певно шлях, пройдений човном. А ось і точка, де він перебуває нині.
У першу мить Карцов не вірить: це дуже далеко від того місця, де загинув його корабель. А втім, він уже два тижні в полоні, і човен весь час рухається, до того ж уночі — в надводному положенні, отже, дуже швидко… Так, за тринадцять днів він міг пройти величезну відстань.
Куди ж він прямує? В цьому південному морі з маленькими екзотичними островами не повинно бути гітлерівських військових об'єктів.
Знову погляд на карту, і Карцов пригадує: поблизу, менше ніж за два десятки миль на південь, є острів, на якому розташована база флоту союзників. Он воно що! Тепер зрозуміло, звідки йшло госпітальне судно.
Пам'ять підказує далі. П'ять діб тому, вночі, коли човен сплив, на його палубі довго чути було тупіт, вигуки, якусь метушню. Ніби він прийшов до порту й почав навантажуватися. Тепер Карцов певен: човен брав вантаж. Десь у затишній бухті одного з островів, а може, просто у відкритому морі він зустрівся із своїм танкером, одержав солярку для дизелів, торпеди, продовольство, прісну воду. Тепер, повністю споряджений та укомплектований, він займе позицію в районі ворожої бази й топитиме його кораблі.
Підводник повернув убік переговорну трубу.
— Продовжимо нашу розмову… Е, та ви, я бачу, нервуєте. Через якихось там союзників? Чи варто? При нагоді вони з задоволенням вистрілять вам у спину. Вистрілять, будьте певні!.. Отже, я доповів про вас і дістав розпорядження. Моє командування дійшло висновку, що може звільнити вас…
Зробивши паузу, він жде. Співрозмовник мовчить.
Тоді підводник веде далі. Російський офіцер може не сумніватися, що з ним розмовляють серйозно. До речі, його не просто відпустять, але й зроблять усе, щоб він щасливо дістався до своїх. Звичайно, він повинен підписати зобов'язання…
— Яке?..
— О, дріб'язкове! Крім того, вам добре платитимуть. За короткий час ви станете забезпеченою людиною.
— А що коли я обдурю вас? — тихо мовив Карцов. — Спочатку дам згоду про людське око, а потім підведу? Повернусь до своїх і розповім усе, як було. Що тоді?
— Укладаючи угоду, завжди ризикуєш. — Командир човна знизує плечима. — На жаль, це неминуче. Та ви повинні знати: у мене нема відчуття, що риск надмірний. Коротше, я певен, що маю справу з порядною людиною.
— Порядна людина не зможе мовчати, знаючи про потоплення госпітального судна.
— Це порядність дурня! Ви, зрозуміло, жартували?
— Ні!
Німець підводиться:
— Ні?.. І ви відмовляєтесь од порятунку? Навіть не спробуєте обдурити мене?
— Я ненавиджу вас! Усіх ненавиджу і зневажаю — до останнього вашого солдата!
Тарах!.. Після сильного удару в обличчя Карцов летить до дверей. Тут його хапають, витягають з каюти. А він кричить, пручається, рветься.
Каюта командира в носовій частині човна. Відсік, де тримають Карцова, міститься в кормі. Полоненого тягнуть через центральний пост.
І раптом гуркіт. Човен захитався. Вибух, ще. Гасне світло.
Вибухи, вибухи!
Начебто гігантські тарани б'ють в корпус підводного корабля. Його кренить, і до відсіку ллється вода.
Конвоїри щезли. Карцов приголомшено притиснувся до перегородки. Темрява, тупіт, галас. Командир кричить, вимагає ввімкнути аварійне освітлення. Лампочки загоряються і одразу ж гаснуть. Знову удар, і відсік сповнюється пронизливим свистом — в ньому губляться зойки жаху, болю.
Карцов щільніше притискається до стіни: горе, якщо попадеш під струмінь стиснутого повітря, що виривається з пошкодженої магістралі!..
А вода прибуває. Вона вже по пояс, по груди…
Попереду, звідки плеще вода, слабкий проблиск. Треба наважитися! Кілька глибоких віддихів, і Карцов пірнає в потік. Шалено працюючи руками й ногами, він проривається вперед. Ось вона, пробоїна — велика дірка з вдавленими всередину краями. За нею піняве зелене світло. Отже, човен біля самої поверхні.
Карцов пролазить в пробоїну, звиваючись усім тілом, щоб не торкнутися гострих країв пошматованої сталі.
І ось він уже в морі, а повз нього повільно пливе в безодню конаючий корабель. Звідти і долинають приглушені крики, удари сталі об сталь і гучні пістолетні постріли…
Все ближче водяна поверхня. Над головою наче зігнуте дзеркало. Воно гойдається, відбиваючи людину, котра спливає.
Ще мить, і Карцов наполовину вистрибує з-під води.
Сонце!
Сонце, за яким він так сумував у полоні, важке червоне сонце, що схиляється до обрію! Карцов на повні груди вдихає повітря. Яскраве світло, свіжий морський вітерець — від усього цього наморочиться в голові, слабшає тіло. Він наче п'яний.
Рокіт мотора вгорі примушує його задерти голову. В небі неспокійно кружляє літак. Ось хто потопив німецький човен.
Навколо з'являються і лопаються величезні бульбашки. Вода вкривається піною. По ній розпливається масляне озеро. Це солярка з розчавленого на великій глибині корабля.
З бомбардувальника пляму помітили. Він розвертається і летить на південь. Карцов кричить, махає до нього рукою, хоч розуміє — з трьохсотметрової висота навряд чи помітиш у хвилях людину.
А літак усе далі. Скоро це мало помітна цятка на обрії.
Карцов сам у безлюдному морі.
Насамперед він скидає важкі парусинові штани, які йому дали на човні. Хотів стягнути й светр, та передумав: мабуть, доведеться довго бути у воді, і светр захистить від переохолодження.
Кілька хвилин Карцов плаває над місцем загибелі човна, сподіваючись