Тінь Каравели - Владислав Крапівін

Особливо зненавидів він мене відтоді, як я забрав карту. Нашу з Павликом карту. Павлик не забрав її, залишив у порожній кімнаті. Якось у коридорі я побачив, як тітка Ага носить у комірку валізи й кошики. Дядько Гліб і Ніздря допомагали їй: теж носили якийсь мотлох. Отут я й побачив карту. Ніздря волочив її, згорнуту, по підлозі.

— Це наша! — крикнув я з несподіваною люттю. — Куди тягнеш, злодюго?!

Ніздря повільно обернув до мене своє риб'яче обличчя. Сказав пошепки:

— Іди звідсіля… знаєш куди?

Нікуди я не пішов. Намертво вчепився в карту й рвонув до себе.

— Що за галас? — запитав дядько Гліб.

Відчуваючи, що розревуся, я заговорив квапливо й злостиво:

— Це наша! Ми з Павликом гралися! Він мені залишив, а не вам! Не маєте права! Все одно моя…

— Віддай, — сказав Борисові дядько Гліб.

Ніздря випустив карту, і я полетів з нею спиною вперед до дверей. Тітка Ага репетувала услід:

— А злодюгою нічого лаятися! Ти бачив, як він краде? Бачив, га? Інтелігенція вошива!

Карту я повісив на стінку, яка відокремлювала нашу кімнату від Борисової. Я вбивав цвяхи, мстиво грюкаючи молотком по хитких дошках. Карта закрила дірки, які Ніздря проколупав для обстрілу. Але він згодом усе-таки прокрутив одну в карті — в західному узбережжі Австралії.

Борис спекулював не тільки в школі. Бачили його не раз і на барахольному базарі — товкучці. А якось я зустрів його біля кас кінотеатру.

Ми обидва прийшли туди після уроків. Я — щоб узяти квиток на картину «Чарівне зернятко». Ніздря — у своїх справах.

Віконця кас були на вулиці. Квитків не було, але неподалік штовхалися і галасували хлопці. Знайомі, з нашої школи, й чужі.

— Волоські горіхи дають! — збуджено сповістив мені другокласник Володя Одинцов.

«Волоські» горіхи «давав» Ніздря. По три карбованці за штуку. Покупців вистачало. Все одно квитків не було, і хлопці, не роздумуючи, віддавали зіжмакані трояки за небачене диво. А хіба не диво? Багато хто про такі горіхи й не чув. Величезні, жовті, вони дерев'яно постукували у Борисових долонях.

— Ану налітай! Потім пожалкуєте! У матері таких не допроситесь!

Я проштовхався до Ніздрі. Я боявся, що він і тут не забуде про свою ворожнечу, але не витерпів. Пам'ятав про «горіхового флагмана».

Ніздря виду не подав, що знає мене. Сунув за пазуху гроші, простягнув горіх і знову заклично заголосив.

Горіх був горбкуватий, слизький і холодний. Я розбив його уламком цеглини на тротуарі. Не дуже вдало розбив: одна половинка шкаралупи тріснула. Але друга була зовсім хорошою. Я вийняв з неї ядро. Точніше, це було не ядро, а темні трухляві крихти. Гіркі.

Я знову проштовхався до Ніздрі:

— Борисе! Він же гнилий!

Ніздря зиркнув на мене з ненавистю. Промовив самими губами:

— Пішов…

І я пішов. Що я міг вдіяти? Байдуже. Зрештою, головне те, що шкаралупа була підходяща.

Додому я вирішив не йти: боявся, що Тетяна вже повернулася з технікуму й засадить мене за уроки. Я вирушив на шкільне подвір'я. Там, за дровітнею, був мені відомий потаємний куточок.

У кишенях і портфелі знайшлося все, що необхідне для будівництва: недопалок свічки, нитки, сірники.

Я розжував парафін і білою м'якоттю заповнив трюм майбутньої каравели. Потім устромив у парафін два сірники — щогли, закріпив на носі сірниковий бушприт. Напнув клітчасті паперові вітрила й довго вовтузився, натягуючи нитяні штаги і ванти.

А потім вийшов на вулицю і пустив легеньку крутобоку каравелу в синій розлив вуличної весняної води.

Каравела не встигла відійти від берега: я помітив Ніздрю. Він крокував у мій бік. Я квапливо сховав кораблик у портфель, але сам зникнути вже не встиг.

Ніздря притис мене до хиткого парканчика й ліниво проговорив:

— До матінки додому захотів змитися? Дулю тобі. Від мене не втечеш.

Для початку він смикнув мене до себе, стукнув долонею по шапці й знову притис до рипучих дощок. Повільно прошепотів:

— Стій. Бо гірше буде.

Цей страшний шепіт мене завжди ніби заворожував. Я стояв, притиснутий тужним страхом і безпорадністю. Ніздря акуратно поставив свій розбухлий портфель на просохлий п'ятачок біля телеграфного стовпа. Потім із брудного снігу почав ліпити щільну кулю. Я пригнічено спостерігав за його роботою. Руки у Ніздрі були худі, вкриті якимсь сірим, незмивним брудом, з чорними смужками нігтів. На кісточках пальців сиділи чорнильні плями. На тильному боці лівої кисті, біля великого пальця, був намальований чорнилом кривий якір. Поки Ніздря м'яв сніг, якір то звужувався, то розтягувався.

Скоро кулька була готова. Зігнутим вказівним пальцем Ніздря спробував відтягти комір мого пальтечка, але там була міцна застібка з гачком.

— Ану, ти, мамина радість… давай розстібай, — наказав він з холодною діловитістю ката. — Бачиш, у мене руки зайняті.

Він присунувся впритул. Я близько побачив його обличчя з дивовижно чистою, якоюсь неживою шкірою, безбарвні очі з почервонілими повіками й гнилі зуби. Миттєва ненависть подолала страх, і я затопив мокрою рукавичкою по відразливій пиці.

Напевно, удар був дуже слабий. Ніздря навіть не хитнувся. Секунди дві він здивовано закліпав очима, а потім по його обличчю розповзлася посмішка. Вдоволена посмішка людини, яка домоглася, чого хотіла. Ще б пак! Тепер він міг зробити зі мною все, що завгодно! Був привід.

— Пташенятко ти моє, — заговорив Ніздря з ласкавим докором. —