Марко Проклятий - Олексій Петрович Стороженко

Щука вийшов з покоїв князя, а Єремія довго ще не заспокоївсь… І світло світилось у вікнах його покоїв, аж поки не розсвіло.

З півмилі од замку, серед густої зарості, на долині ріс на самоті віковічний дуб. Які були в околиці старі діди, то розказували, що й змалку знали його таким, яким він стояв і теперечки, — товстим та розгіллячистим. Колись давно на сім дубі повісили жида, а може, й сам повісився, так з сієї причини і прозвали його жидівським дубом.

Ходила ще і така чутка між людей, що побіля сього дуба і досі вештається жидівська душа, бо деякі, проходячи уночі через долину, чули, як вона стогне і хрипить.

З того часу, як переїхав Єремія у Вишневеччину, не одну тисячу православного люду перевішали на сім дубі і замордували найлютішими муками…

Тільки що стало на світ займатись, заскрипіли залізні ворота під баштою, і з куни вивели Кобзу, Остапа, Барила і ще двох січовиків. Знявши з їх кайдани, поскручували їм ременями назад руки і повели у ліс по тій стежці, по котрій бідолахи вже не вертались. Попереду йшов Щука з своїм помічником, паном Підпальським, і патером Марецьким, а за ними жовнір ніс жаровню і торбу з вугіллям, щоб було чим пришкварить і припекти. І у патера висіла через плече сумка з обценьками, кліщами, ножами, штрикалками; були там і пляшки з купоросом, гострою водкою і різними отрутами. Знав і він добре людей мордувать: яку й жилку витягти, де й шкуру зідрать, чим полить і посипать живе м'ясо. У Римі навчився він сій науці, в інквізиції, на котолупні святійшого папи. Кілька кроків од їх три жовніри вели на арканах бідолах.

Ніхто б і не пізнав, глянувши на сю юрбу, кого ведуть на муку, бо наші небораки йшли собі браво, шуткували між собою, сміялись, а ляхи, після учорашнього бенкету, не опохмелившись, з одутлуватими пиками і непротертими очима дибали понурившись.

— От казали, пани-молодці, — озивавсь Барило, — що померзли в куні, гляньте: добрі люди несуть жаровню і вугілля, певно погріють нас!

— А що там таке в торбинці у патера, — питали деякі, — мабуть, недарма і він з нами йде?

— Тамечки у його католицька справа, — озивавсь Барило, — бачу, доведеться йому одправить мшу [34] на нашій шкурі!

— Одправить, диявольський син, — гомоніли січовики, — одправить і свого гемонського папу пом'яне во царствії жидівськім.

Патер похмуро озирнувсь.

— Постривайте, анахтемські схизматики, — єхидно усміхаючись, промовив він, — побачимо, кого ви пом'янете…

— Почуєш, католику, почуєш! — гукали козаки. — Батька твого, сатану, пом'янемо!

Один Остап ішов журливо, звісивши голову. Молодий парубок тільки що починав жити і не доводилось йому ще бувати у бувальцях.

— А що скажуть наші, — чуло промовив він до Кобзи, важко зітхнувши, — як довідаються, що сталося з нами?..

— Скажуть, — перехопив Барило, — те, що сказав циган: «Пішли наші вгору, дядька повісили!..»

Козаки зареготались, аж луна по лісі залящала.

Хижо озирався Щука на той регіт і буркотів собі під ніс, лаючи козаків та розмовляючи із своїми, як гуска з свинею…

Отак розмовляючи, дійшли вони до жидівського дуба. Якось похмуро виглядав той дуб: був він дуже товстий, дуплуватий, а верхи повсихали, і кора на їх пооблуплювалась, тільки посередині широко розкинулись віти, і крізь суху неопалую листву пробивались молоді порослі. Знизу сажені дві заввишки, неначе ведмежа лапа, вихопилась суха скорчена гілляка. На оцій-то гілляці, розказували, повісився жид, а теперечки на ній вішали і мордували козаків. Увесь дуб закуривсь і почорнів од диму, кругом цівки розкидались головешки, і де-не-де темними плямами червоніла на траві запеклая кров. Навколо дуба уся долина вкрилась могилками замордованих мучеників. Скраю три чоловіки копали яму, певно, задля наших сіром. Не доходячи кілька ступнів до дуба, Щука зупинивсь.

— А з якого почнемо? — спитав він патера, скинувши очима на козаків.

— Давайте оцього гладкого, — од казав Марецький, глянувши на Кобзу, — того, що квітки зрива з княгинь, а сі нехай подивляться, що й їм буде…

— Авжеж, — загомоніли козаки, — у свою чергу доведеться і вам побачить, що й з вами буде; зійде сонце і перед нашими ворітьми!..

Козаки посідали, жовніри попростягались біля їх на траві, а Кобзу підвели ік дубу і поставили під гіллякою.

— Ну, бісів схизматику, — запитав його Щука, — кажи мені теперечки, які у вас заміри були проти нашого пана Єремії? Та кажи правду, признавайся, відкіля ви, куди і чи багацько вас?.. Не скажеш ласкою, то ми й допитаємось інше!..

— Як же я тобі казатиму, — одрізав Кобза, — коли руки зв'язані, от якби ні, то почув би ти у мене джмеля. Щука од сієї одповіді аж зблід з серця, піна викотилась на устах, очі, неначе п'явки в склянці, заворушились, далі, глянувши на жаровню і патерову торбинку, трохи заспокоївся.

— Постривай, схизматику, — пробубонів він, заскреготівши зубами, — сам ти в мене загудеш джмелем!.. А що будемо з суцігою робить? — спитав Щука патера.

— Спечемо йому ноги, — озвавсь Марецький, виймаючи з сумки пляшку і прискалку, — і попечене сприснемо купоросною ацидою.

— А може б, йому залить гарячого сала за шкуру?

— Не вхоплять же його зараз чорти, заллємо йому й гарячого сала, коли тобі сього схотілось.

Кобзу посадили і стали роззувать, і з одного чобота випала шлюбова квітка княгині Четвертинської.

— Бач, диявольський хлоп, куди сховав, — скрикнув Щука, підіймаючи квітку. — Одно тільки шляхетство має право носить її!.. — Щука сховав квітку в кишеню.

— Бери, католику, — пробубонів Кобза, — у мене є друга квітка, кохання, сієї не одіймеш ні ти, ні кровопийця Єремія, з нею і на небо полину!..