Марко Проклятий - Олексій Петрович Стороженко

— Та се нічого, не сьогодні-завтра, а вже він не минув би наших рук, а от превелике, несправиме лихо! — зітхнувши промовив Марецький. — Нашому фратерові Стрибайлові вічна пам'ять!

— Найсвєнтша матко! — скрикнув Заленський, схопившись із кріселка і підіймаючи руки. — Що ти кажеш, нещасливий?..

— Замордували проклятущі схизматики…

— Єзус-Марія, дух свят!.. Де ж його замордували?..

— Поїхав він в Ічню на хлопах, бо його завжди возили хлопи в таратайці, так, кажу, поїхав і узяв із собою десять жовнірів і десять реєстрових козаків. Не знаю вже, як воно там здіялось, тільки в лісі між Ржавцем і Ічнею знайшли його, повішеного за ноги і зашмаговано-го канчуками, а кругом порізані жовніри. Реєстрові козаки незвісно куди поділись, мабуть, зрадили і пристали до гайдамаків, бо й самі такі ж запеклі схизматики, як і увесь тутешній люд. Не вім, за що їм так довіря князь, нароблять вони колись нам досточортів лиха!..

— Найсвєнтша матко! — стогнав Заленський, чухаючи потилицю. — Що ж ми теперечки будем робить без Стрибайла?.. Мов косою підкосили всі наші заміри в Прилуці і в Лохвиці!..

Ся звістка гаразд-таки засмутила Заленського. Стрибайло був найлютіший з єзуїтів, що наїхали у Вишневеччину приневолювать народ до унії. Кілька літ жив він у Римі з Андрієм Боболієм при їхній інквізиції і добре навчивсь мордувать людей. Од села до села возили його в чортопхайці [32] селяни, котрих поганяв він малахаєм, неначе скотину. Викоренив він не в одній парафії попів, не одну і церкву божу віддав жидам на оренду. Стрибайло був, як і Боболій, запеклим католицьким фанатиком, ніщо його не спиняло, ніщо і не лякало; Заленський недарма звав його своєю десною [33].

— Що ж там ще у вас у Прилуччині? — спитав Заленський перегодом.

— Та нічого путящого; щодня тільки й чутки, що там схизматики забили жовнірів, там повісили ксьондза. На тім тижні на лубенському шляху напали гайдамаки на княжеські хури із провіантом, дев'ять жовнірів забили, а останніх розігнали. Нема чутки і про фратера Скорупського, що поїхав у Лохвицю, мабуть, і того замордували. Як отак буде далі, то, певно, і всі загинемо…

— Найсвєнтша матко, змилуйся над нами! — прошепотів Заленський і, згадавши свою розмову з князем, замислився. Думки, як чорні хмари, носились над його головою: «А що, як і справді, — думав він, — усе то здіється, що казав князь?..» Може б, довго ще коверзував. Заленський, коли б Марецький не спитав його: який йому буде приказ?

— Сьогодні нікому нічого не кажи, — одказав патер, — кепські вісті засмутили і роздратували князя.

— Того нам і треба, — озвався Марецький, — піділлємо сала в жар, так він ще гірш роздратується і накине лютішу кару на схизматиків…

— Так, сину, так, твоя правда. Іди ж зараз до пана Щуки і все йому розкажи.

Марецький поцілував патера у плече і вийшов.

У замку усе стихло. Дехто з шляхетства, що бенкетували, порозходились, а другі, перебравши через край, поснули під лавками. Тільки і чутно було, як вартові жовніри на баштах і мурах стиха перекликались, та світилось ще в покоях князя Єремії.

— Князь одписував листи. В його присінешній чекали гінці, що мав він розсилать, а в кутку куняв Щука, дожидаючись приказу. Одправивши гінців, Єремія позвав Щуку.

— Чи нема у тебе ще чого? — похмуро спитав його князь.

— Є, яснеосвіцоний князю, — одказав Щука, хижо водячи очима, — анахтемські схизматики наміряються тебе і рід твій викоренить і замок твій спалить!.. Патерів Стрибайла і Скорупського схизматики замордували!.. — Щука розказав князеві, що чув од Марецького, та ще й свого додав…

Єремія аж затрусився, дослухавши Щуку.

— Дамся ж я їм узнаки, дамся! — скрикнув він, заскреготівши зубами. — Завтра одпровадить у Прилуччину двісті жовнірів, щоб вони спалили Ржавець і Ічню, щоб навколо вирізали всіх людей, не милуючи ні старого, ні малого, і щоб їхні долови, ноги й руки розтикали по шляхах і перехрестках!.. Чуєш?..

— Чую, яснеосвіцоний князю, тільки небезпечно у Прилуччину посилать жовнірів, особливо, щоб палить слободи і різать людей. Там теперечки скрізь розходжують чималі загони гайдамаків, а на реєстрових козаків здаться не можна, бо й вони такі ж схизматики; щодня десятками утікають і пристають до своїх. Теперечки при замку нема й тисячі кварцяних, усіх порозсилали; як поменшає, то реєстрові і за чуби ще нас візьмуть, бодай вони не діждали!

— Зачекай посилать у Прилуччину, — перехопив Єремія, — поки не приведуть мені з Волині три тисячі шляхти, що послав навербувать. Реєстрових же козаків усіх одіслать у Переяслав до Барабаша, теперечки вони йому згодяться, бо він на байдаках попливе до Кодаків, щоб дать помочі Стефанові Потоцькому.

— Єзус-Марія, Єзус-Марія, — бубонів Єремія, понуро розходжуючи по покої, — що діється… що… до якого зухвальства дійшло паскудне хлопство!.. У власному моєму замку на бенкеті зривають з княгині шлюбову квітку, вірних моїх слуг і служителів св. овтаря забивають! Постривайте ж, прокляті лайдаки, дамся я вам узнаки!

— Здається, і вони налагодились даться нам узнаки, — осміливсь озваться Щука, — так ще як станемо потурать їм і милувать…

— Куди ти подів тих двох харцизів, що Четвертинська заступалась? — хутко спитав князь.

— Сидять у куні, забитії в кайдани, та не вони одні, я ще захопив трьох, здається, запорожчики, намовляли проти тебе, князю, народ і замкових челядинців. Кажуть, було їх більш, так повтікали ж, іроди.

— Завтра уранці усіх на шибеницю, а щоб не довідалась княгиня Четвертинська, перевішать їх у лісі, на жидівському дубі.

— Слухаю, яснеосвіцоний князю, — радісно промовив Щука, — та ще треба б було й припекти диявольських синів, щоб довідаться, відкіля вони і які у них заміри: може, бог дасть, чого-небудь і допитаємось.

— Припечи їх так, — Єремія заскреготів зубами, — щоб вони прокляли і той день, що на світ народились, щоб вони чули, що вмирають!..

— Припечу, яснеосвіцоний князю, та вже не знаю,