Три мушкетери - Олександр Дюма

Створюючи «Трьох мушкетерів», Дюма із «Мемуарів» Сандра взяв подробиці про звичаї XVII ст., імена героїв, подорож Д'Артаньяна у Париж, інтригу з міледі, викрадення рекомендаційного листа до Тревіля, дуель на Пре-о-Клер, образи гвардійців кардинала, вступ Д'Артаньяна в полк Дезессара; звичайнісіньку корчмарку, про яку згадується у Сандра, зробив чарівною пані Бонасьє. З книжки Редерера «Політичні та любовні інтриги французького двору» романіст запозичив історію з діамантовими підвісками, що їх Анна Австрійська подарувала герцогові Бекінґему. Проте могутня сила уяви дозволила письменникові створити власний оригінальний твір, своєрідний як за змістом, так і за художньою формою.

У «Трьох мушкетерах» органічно втілені творчі принципи письменника, стильові особливості історико-пригодницького роману, які він започаткував і розвинув. У романі відображено історичні події за Людовіка ХНІ (1610–1643). Історія для Дюма — це лише сукупність фактів і подій, на підставі яких можна створити цікавий динамічний сюжет. Письменник не зважає на складні явища політичного та соціального характеру, лишає поза увагою життя народу, сповнене повстань і заколотів. Усе це отримує в романі довільне тлумачення.

Дюма гадав, що ланцюг повстань, воєн, переворотів обумовлений випадковими обставинами, що хід історії взагалі залежить од непередбаченого втручання «випадку». Приміром, війна між Францією та Англією, на його думку, розпочалася через суперництво кардинала Рішельє та герцога Бекінгема, які були закохані в Анну Австрійську.

У романі підступний кардинал щоразу зазнає поразки. Здавалося, й загибель Д'Артаньяна та його друзів була неминучою, коли Рішельє дав міледі листа-наказ, за яким вона мала право знищити друзів-мушкетерів. Аж тут наспів Атос, і міледі не вдалося вчинити розправу зі своїми найзапеклішими ворогами.

У фінальній сцені роману з'ясовується, що Рішельє мав усі підстави запроторити Д'Артаньяна до Бастилії і навіть скарати. Проте кардинал вирішує використати розум та відвагу мушкетера і вручає йому наказ про підвищення в чині до лейтенанта, сподіваючись, що в такий спосіб залучить на свій бік хоробрих Д'Артаньянових друзів.

Письменник зосереджує увагу на приватному житті героїв. Вони — справжні персонажі авантюрного роману. Таку трагічну подію в історії Франції, як облогу міста Ла-Рошель, Дюма пояснює ревнощами кардинала Рішельє до герцога Бекінгема. Романіст зводить до випадкового епізоду криваві події облоги, полестивши і Рішельє, і запеклому ворогові Франції — Бекінґему.

Дюма не прагнув бути мислителем і розв'язувати історичні проблеми минулого й сучасного. Головне для нього — стрімкий розвиток дії, незвичайні пригоди героїв, майстерно побудована інтрига, несподіваний поворот сюжету. Письменник у своєрідній формі відроджує традицію пригодницького роману XVII–XVIII ст. Використовуючи ефектний спосіб побудови любовної інтриги, йому вдається досягти драматизму та напруги сюжетної лінії. Інтрига ускладнюється ще й тим, що герой і героїня належать до різних прошарків та ворогуючих партій.

Роман «Три мушкетери» — безперечно, найпопулярніший твір Дюма серед серії романів на історичну тематику. Його композиція обумовлена жанром «фейлетонного» роману, який вимагав від автора не тільки завершеності розділів, а й їхнього органічного зв'язку. Фінал кожного розділу у письменника — зав'язка епізоду, з якого починається наступний розділ. Енергійна, доступна, позбавлена архаїзмів мова відповідає стрімкому потоку подій, епізодів і випадків, змальованих у романі.

Хоробрі та заповзятливі мушкетери мовби якимсь дивом втручаються в усі історичні події. Вони торгують своєю шпагою, служачи королю; за кров їм платять луїдорами. Проте водночас Дюма прагне показати у зовнішності та поведінці героїв риси лицарської шляхетності: задля збереження честі французької королеви вони ладні піти у вогонь і у воду, — попри те, що не кожен з них навіть знав її в обличчя.

Зберігаючи велич героїв і виправдовуючи перед читачем їхні вчинки, романіст посилається на звичаї доби, що формувала їхню мораль. Молодцюваті мушкетери намагаються завжди діяти разом, начебто черпають силу та заповзятливість у товариському спілкуванні один із одним. І якщо котрийсь із них отримує винагороду, її відразу ділять поміж усіма.

В останній розділ роману, де мелодраматично зображується страта міледі, численні злочини котрої ледве не згубили Атоса, Портоса, Араміса та Д'Артаньяна, Дюма вводить цікавий епізод: катові, котрий погодився відрубати міледі голову, пропонують гаман із золотом, але він кидає золото в річку. Кат вершить свою справу не задля грошей, а в ім'я справедливості.

Трилогія про мушкетерів охоплює великий період історії Франції — від 1625 р. до того часу, коли Людовік XIV почав у 70-х роках війну проти Голландії, щоб завоювати чужі землі та зміцнити свою економічну та політичну силу в Європі. Змалювавши долі героїв і вдосталь потішивши читача їхніми незвичайними пригодами, письменник закінчує розповідь картиною бою голландців із французами. У цьому бою Д'Артаньян гине, за кілька хвилин до смерті отримавши звання маршала Франції.

Вади Дюма як історика-романіста очевидні і незаперечні. Проте читачеві і не треба шукати в його романах правдивого відтворення історичної дійсності. Письменник приваблює нас як цікавий оповідач, майстер інтриги та композиції, творець яскравих, героїчних характерів, у яких своєрідно, хай навіть наївно втілюється віра в те, що розумна, вольова, чесна, шляхетна людина повинна активно втручатися в життя, обстоювати правду, добро та справедливість.

За Михайлом Трєскуновим

ПЕРЕДМОВА,

де зазначається, що в героях повісті, яку ми матимемо за честь розповісти читачам, немає нічого міфічного, дарма що їхні імена закінчуються на «ос» та «іс».

Десь із рік тому, шукаючи в Королівській бібліотеці матеріали для своєї історії Людовіка XIV[1], я натрапив на «Спогади пана Д'Артаньяна», надруковані, як і більшість тогочасних творів (коли автори, вирішивши говорити правду, не хотіли на тривалий чи навіть короткий термін потрапити до Бастилії[2]), в Амстердамі, у П'єра Ружа[3]. Мене привабила назва. Я відніс мемуари додому — зрозуміло, з дозволу пана наглядача бібліотеки, — й почав жадібно їх читати.

Не маючи наміру докладно розглядати цей незвичайний твір, я лише пораджу читачам, які вміють цінувати картини минулого, ознайомитися з ним. Там вони знайдуть портрети, змальовані рукою справжнього майстра; і хоч ці ескізи накреслені здебільшого на дверях казарм або на стінах шинків, читачі однаково впізнають у них такі ж точні, як і в історії пана Анкетіля[4], портрети Людовіка XIII[5], Анни Австрійської[6], Рішельє[7], Мазаріні[8] та більшості вельмож тих часів.

Але, як відомо, те, що здатне вразити примхливу душу письменника, не завжди хвилює широке коло читачів. Тож захопившись — як, безперечно, будуть захоплюватися й інші, — згаданими подробицями, ми звернули увагу на ще одну цікаву річ — на те, чого ніхто інший, мабуть, і не помітив би.

Д'Артаньян оповідає, що під час свого першого візиту до