"Сатурна" майже не видно - Василь Іванович Ардамацький

— Документи по успадкуванню будинку при вас?

— Так точно. Ось…

— Чим займався ваш брат?

— Художник по сільських храмах.

— Що?

— Ну, розумієте, їздив чоловік по селах і обновляв на іконах лики святих. Але це не те що маляр постійний. Брат мій цього майстерства вчився, два роки в Углюсі жив.

— А що ви збираєтесь робити?

— Торговельну невеличку заведу. Люди кажуть, що по-новому, по-вашому тобто, порядку це можна і навіть німецька влада підтримує. Чи брешуть люди?

— Чому брешуть? Ми за приватну ініціативу. Але що ж ви будете продавити?

— Дріб'язок всякий із житейського вжитку. Війна ж порозтрушувала людське майно. Хто має що продати, а хто цього потребує. Я тут як уродився, в пригоді стану: будь ласка, для взаємної вигоди. Комісія, одним словом, але не як-небудь там наліво, а законно, як у виправленому патенті. Тому я оце й прийшов до вас.

— Так… Так… Значить, коли помер ваш брат?

— Дев'ятого лютого цього року.

— А коли ви приїхали сюди?

— Я ж сказав: чотирнадцятого березня.

Чоловік у кріслі помовчав і сказав:

— Отут, Бабакін, мені здається, ви робите помилку. Дату смерті брата ви повинні знати назубок — з цим зв'язано ваше щастя. А от дату свого приїзду так точно називати не слід. Тут краще сказати: в середині місяця. Так буде природніше.

— Чому, товаришу підполковник? Адже для нього і дата приїзду зв'язана з тим самим щастям. У цей день він вперше побачить успадкований будинок.

— Подумайте, Бабакін, подумайте. Хто такий цей Пантелєєв? Тупуватий і темний тип. Для нього кожна дата — це цифра, арифметика. Подумайте про це. Далі. Викиньте слівце «факт». Воно не з лексикону Пантелєєва. Тепер щодо професії і профспілки. Цю гру слів треба викинути. Вона може вам обійтися дуже дорого. Адже в складених гестапо списках крамольних організацій наші профспілки згадані поряд з партією. А платили ви внески чи не платили, вони можуть на це не звернути уваги або просто не зрозуміти.

— Я й сам подумав про це, — відразу ж погодився Бабакін. — Але ви так швидко спитали: «Професія?» І я, як тип темний, перепитав: «Ви натякаєте на профспілку?» І тут же схаменувся, але вже пізно. Зважу на це, товаришу підполковник.

— Не думати про такі дрібниці не можна. А взагалі добре. Правильно, що в нього немає великої злоби до НКВС. Адже насправді, ніякої особливої трагедії з ним не сталося. Працював піднощиком на лісозаводі під Казанню, а попав на північ у ліспромгосп. Може, йому на новому місці навіть краще стало. І з довідкою від НКВС ви придумали чудово. Побільше б таких знахідочок, і щоб кожна працювала на ваш типаж. Дуже влучний, наприклад, вираз «дріб'язок різний із житейського вжитку».

— Це я в Горького вичитав, — посміхнувся Бабакін.

— До речі, маляр постійний — такий вираз є?

— Є, товаришу підполковник. Я спеціально консультувався. Так кажуть про поганих малярів, яким платять не за колір чи красу, а від розміру стіни.

— Добре… — підполковник Марков знов оглянув Бабакіна. — І зовнішність уже близька до норми, тільки от борода надто акуратна.

— Відросте. — Бабакін кивнув через плече. — Що на фронті?

— Погано… — підполковник Марков підійшов до карти, що висіла на стіні, і підкликав до себе капітана Бабакіна. — Ось уже де вони. За сьогоднішніми даними на чотирнадцять нуль-нуль. Остаточно затверджено: наша база буде отут.

— Коли ви туди прибудете?

— Ми вирушимо, коли їхні війська пройдуть далі на схід, а в цих місцях усе сяк-так утрясеться. Нарешті, треба переконатися, що наші дані правильні і «Сатурн» розташувався саме в вашому місті.

— А коли ні, товаришу підполковник?

— Тоді доведеться на ходу перелаштовуватися ще раз, Бабакін: поки до вас не прийдуть наші люди, ви нічим, крім своєї торгівлі, не займайтеся. Від успіху вашого вростання в місто залежить дуже багато. На першому етапі операції ваша явка на ринку, — головний вузол мого зв'язку з усіма, хто опиниться в місті. Головний і єдиний.

— Розумію, товаришу підполковник. Буду тільки придивлятися до людей.

Марков повернувся до нього:

— Ви чули? Я повторюю: абсолютно нічим.

— Збожеволіти можна, товаришу підполковник! — тихо промовив Бабакін. — Сидіти склавши руки, в той час як навколо…

— Якщо ви серйозно, зараз же подайте рапорт.

Бабакін виструнчився. Підполковник кинув на нього сердитий погляд і, повернувшись до столу, включив радіо. Почулась гучна оркестрова музика, «тарілка» не могла пропустити її крізь себе, вона хрипіла, деренчала і, здавалось, могла зірватися з цвяха. Марков роздратовано висмикнув штепсель і дивився, як він гойдається на шнурі. Потім взяв його і акуратно вставив у розетку. «Тарілка» суворим голосом диктора запропонувала увазі слухачів арію Івана Сусаніна.

Марков пройшов до вікна і задивився на вулицю, схожу на дно глибокого міжгір'я. Тут, на десятому поверсі, в очі йому било сліпуче сонце, а там, на дні ущелини, лежала синювата мла. За спиною вже рокотав бас Сусаніна. Роздратування не проходило.

З того дня, як Маркова призначили керівником оперативної групи, яка мала діяти в глибокому тилу ворога, на нього часто находило таке роздратування, майже непідвладне йому почуття. От тобі маєш, виявилось, що в нього є нерви, з якими він не може справитися.

Коли Марков повернувся знову до Бабакіна, той ще розглядав карту.

— Словом, чекати, товаришу Бабакін, — якомога спокійніше сказав Марков і вернувся до столу.

— І рік чекати? — весело перепитав Бабакін.

— Два! Десять! Чекати! — повторив Марков, намагаючись не дивитися на усміхненого Бабакіна.