Гості з греків - Юрій Дмитрович Ячейкін

Мертвим сном поснули втікачі і на смерть пробудилися.

Уночі раптово розчахнулися двері, вдерлися до сторожки запанцеровані в бойові обладунки варяги Свенельда з оголеними ножами і смолоскипами в руках — по двоє на одного сонного. Порізали — ніхто не встиг і до меча дотягтися. Тільки юного Олега не зачепили. Схопився Олег на рівні ноги, розпачливо притулився спиною до стіни. Не страшні були його сни, страшне пробудження.

Димно палали смолоскипи, шкварчали смолою, бризкали гарячими іскрами. Червоні відблиски зловісно вигравали на твердих, ніби карбованих, обличчях варягів, мінилися пломеніючими барвами на темному кутому залізі. Стали варяги двома похмурими шерегами — від стіни з прип’ятим жахом Олегом і чорного отвору розчахнутих у ніч дверей. А між ті шереги увійшов Свенельд. Захлинаючись од жаху, закричав Олег, коли воєвода наблизився впритул і глипнув холодними очима, що зблиснули синіми крижинами над полум’ям рудої бороди. Страшно у хлоп’ячі роки стояти у тьмяній халупі, в калюжі крові, серед німотно мовчазних убивць і дивитися в очі власної смерті.

— Як ти зробив Лютові, так я роблю тобі! — хрипко мовив Свенельд, змахнувши довгим варязьким ножем…

— Де брат мій, Олег? — вранці наступного дня знову тривожно запитав Ярополк.

Покликав Свенельд до юного князя якогось уляканого смерда і похмуро проказав:

— Він бачив твого брата.

— Де?! — рвонув смерда Ярополк за благеньку сорочицю. В його очах уперше з учорашнього дня майнули радість і надія. — Де ти бачив князя?

— На мосту бачив, — злякано пробелькотів той. — На мосту!.. Вчора… Впав він у рів з усіма…

Одштовхнув його від себе Ярополк, аж той заточився, а сам побіг до рову. І не бачив, як за знаком Свенельда двоє воїнів поволокли смерда до лісу…

У рові, під застиглими трупами людей і коней, справді знайшли понівечене тіло князя-отрока, рідного княжого брата. У скорботі і тузі стояв Ярополк над тілом Олега.

— Ти цього хотів, Свенельде? — запитав гірко.

Скрушно відповів Свенельд:

— Хіба ж я хотів шкоди йому? Та бачив, міст упав, діло на лихе повернуло… Що тепер люди скажуть? Чутки, княже, гірші, ніж кривда, бо бувають сильніші за правду… Я порадив би тобі піти до Нова-города і привезти Володимира до Києва, аби лиходії з його малолітства не скористалися…

Порятував Володимира для кращої долі молодий боярин Добриня. Як дізнався він про оте братовбивство, гукнув нечисленну дружину князя і подався за сині ріки, за темпі пущі, за прозорі озера — аж у варяги. І не помилився: зустріли варязькі ярли конунга Вольдемара почесно, обдарували повним військовим спорядженням вікінга з золотою насічкою. Правда, й двох Вольдемарів для тих обладунків було б замало, та це пусте — дарували на виріст. Далеко вперед дивилися варязькі ярли. Підросте конунг — підростуть і майбутні вікінги, охочі до ратного діла і звитяжної слави. Підросте конунг — піде воювати батьків престол. Куди ж йому ще подітися? Інших шляхів йому нема. І тоді підуть за ним сміливі варязькі юнаки з міцними руками, подовженими мечами й списами, щоб легше було діставати ворога. Війна — для молоді слава, а для ярлів — зиск. Адже серед голих північних скель не дуже розбагатієш.

— Хай живе і мужніє конунг Вольдемар!

…Минули роки.

Сплив Славутич у синє море білою кригою і буйною повінню. Оголив Дніпро острови та луки, а Сонце-Ярило зігрівало ласкавим весняним теплом ліси й пасовиська. Щедро вродила земля полян буйною травою. Та не тільки зеленими килимами взялася земля під Києвом, а ще поросла червоними списами з чорними залізними гостряками на кінці. Стали на полянській землі полки вже призабутого у граді Кия третього сина Святослава — Володимира. Двадцять перше літо у князя Ярополка. Шістнадцять — у Володимира. Чиє ж то літо буде цього року останнє?

…Темно вночі у яру, темно й страшно. Зайде у темінь людина, куди навіть місяцю не зазирнути, і зникне, ніби впаде у колодязь. Темно в яру, а ще темніша точиться розмова, уривчаста, шепотлива, немов самі ті, що її ведуть, сахаються своїх слів.

«Будь нашим другом, боярине Блуде!» — шепоче один голос. «Дружба наша перетята мурами», — глухо проказує інший. «Не хоче князь крові хоробрих полян». — «Колись теж не хотіли, а лилася кров під Овручем». — «Але ж не Володимир почав братів бити, а він…» — «Добре, піддамся на твоє слово. Буду з вами в любові і приязні…»

Зашелестіло листя, мов шепіт змовників, і знову все тихо і глухо у темному Кожум’яцькому яру.

А вранці воєвода Блуд, похмурий, з розчервонілими після ночі без сну очима, сказав Ярополкові:

— Треба, князю, йти з Києва, поки Володимир не перетяв стежки у Хрещатій долині. Узяти вірних людей — сотню або півтори — і йти. Інакше…

— Що — інакше? — заволав князь. — Що, я питаю?

— Непевно сидіти у Києві, — немовби роздумуючи вголос, казав Блуд. — Вислизають городяни до Володимира — по одному, по два — і кажуть: «Іди до Києва, передамо тобі братовбивцю Ярополка». А дружина теж ненадійна, бо забагато війська до Києва прийшло. Відомо мені, ходять між воями розмови: «Нам аби князював Святославич, а який — байдуже…»

Наступної ночі один князь лишив Київ, а вранці другий в Київ увійшов. Раділи кияни — вояки прийшли, а ніхто не загинув, нікого не пограбовано, жодної будівлі не спалено…

Не встиг Ярополк зачинити браму Родні, як стала під стінами залога братового воєводи Добрині. Всі шляхи заступила, всі стежини оточила щитами: мала Родня — не стольний Київ-град.

Тьмяно було у хоромах Ярополка. Мало світла давали защемлені у держаках лучини. Тихо потріскували вони і бризкали смолою, кидаючи тривожні відблиски на складені із суцільних колод стіни. Темні обличчя були у дружинників, як обвітрене дерево могильних кумирів.

— Будемо раду радити, — мовив князь Ярополк. — Будемо думу думати, що робити і як